Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

дивилася ще за життя. Вірити у ці перешіптування сільських бабусь, наполягав я, нічим не краще, аніж прийняти думку про існування примарних субстанцій на самій землі, окремішньо від їхніх матеріальних відповідників. Інакше це б суперечило самій можливості вірити у феномени поза межами усталених переконань; бо якщо мрець може передавати свій видимий, а то й тактильний образ через половину світу, а то й узагалі крізь століття, хіба абсурдно буде водночас припустити, що покинуті занедбані будинки населені незрозумілими, але реально існуючими істотами, або що старі цвинтарі кишать жахливою, безтілесною свідомістю поколінь? І якщо вже дух, аби спричиняти усе те, що йому приписують, не обмежується жодними законами природи, чому настільки незвично уявляти фізично ожилі сутності мерців у формах — чи поза ними, — які для людського ока з вигляду будуть буквально «невимовними»? «Спільний знаменник» у відображенні таких речей, по-дружньому запевнив я свого співбесідника, навряд чи просто елементарна відсутність уяви та інтелектуальної гнучкості.

Западали сутінки, але ми і гадки не мали припиняти розмову. Ментон здавався байдужим до моїх аргументів, і він затято їх заперечував з тією впевненістю у власній правоті, яка, безсумнівно, зробила його успішним учителем; я у цій темі теж достатньо міцно стояв на ногах, щоб не боятися поразки. Темрява густішала, у деяких вікнах віддалік уже блідо замерехтіло світло, але ми все не рушали з місця. На гробниці було дуже зручно сидіти, і я знав, що мого прозаїчного друга не бентежили ні хрещата розколина у давній, поруйнованій корінням цегляній кладці за нашими спинами, ані цілковита темрява цього місця, яку зумовлював занедбаний і покинутий будинок сімнадцятого століття, що розташовувався між нами і найближчою освітленою вулицею. Там, у мороці, на вкритій тріщинами гробниці біля занедбаного будинку, ми й говорили про «невимовне», а коли мій друг нарешті втомився пускати свої шпильки, я розповів йому про жахливий випадок, що ліг в основу сюжету моєї оповідки, з якої він найбільше кепкував.

Оповідка, що мала назву «Вікно на горищі», вийшла друком у січні 1922 року в місячнику Поголоски. Багато де, особливо у південних штатах і на тихоокеанському узбережжі, ті часописи навіть забирали з полиць, потураючи скаргам тупих молокососів, але Нова Англія залишилась незворушною, і тут лише розводили руками у відповідь на мою екстравагантність. Та істота, яка, на думку критиків, з біологічного погляду просто не могла існувати, була іще одною божевільною сільською чуткою, яку Коттон Мезер лише через надзвичайну довірливість увіпхнув до своєї хаотичної Magnalia Christi Americana[90], достовірність же історії настільки сумнівна, що навіть автор не наважився вказати місце, де трапилося це жахіття. А те, що я розвинув і ускладнив голу канву старої містичної оповідки — це взагалі щось неможливе і свідчить про те, що я лише легковажний графоман! Мезер і справді писав щось про появу подібної істоти, але вочевидь ніхто, крім дешевого сенсуаліста[91], не став би описувати того, як ця істота виросла, як ночами зазирала у вікна людських осель, вдень ховаючись на горищі будинку в плоті і крові, аж доки хтось через декілька століть побачив її у вікні, а потім так і не зміг пояснити, чому у нього посивіло волосся. То була просто позбавлена смаку низькопробна писанина, і мій друг Ментон не забарився вказати на це. Тоді я розповів йому про те, що сам знайшов у старому щоденнику, датованому 1706–1723 роками, знайденому серед інших родинних паперів менш ніж за милю від місця, де ми оце сиділи; там, зокрема, згадувалося про шрами на спині і грудях одного з моїх предків, і це був достовірний факт. Я розповів йому також про забобони тих країв, про перекази, які передаються від покоління до покоління; і як геть не міфічне божевілля охопило хлопця, який у 1793 році увійшов до покинутого будинку, щоб віднайти сліди, які, вважалося, там мали бути.

То були жахливі речі — не дивно, що вразливі студенти здригаються, вивчаючи пуританську добу в Массачусетсі. Надто мало було відомо про те, що крилося за цією справою, — мало, але і цей мізер сприймається як примарний гній, що сочиться з абсцесу потойбічними відголосками тієї історії. Жахи відьомства є тим страхітливим променем, який кидає світло на те, що коїлось тоді у примітивній людській свідомості, але навіть і це дрібниця. Там не було краси, не було свободи — ми бачимо це з архітектурних залишків, а ще з отруйних проповідей темних богословів. А під цією гамівною сорочкою з іржавого заліза чаїлись незрозуміла мерзота, збочення і сатанізм. Оце вам направду апофеоз невимовного.

Пишучи свою анафему, Коттон Мезер не шкодував гострих слів у тому демонічному шостому томі, який я нікому не раджу читати після настання сутінків. Суворо, як старозавітний пророк, у тому лише йому притаманному холодному і лаконічному стилі, він оповів про звіра, який породив те, що уже не було звіром, але й людиною ще не стало — істоту з лихим оком, і про верески п’яного бідолахи, якого повісили тільки тому, що у нього було таке око. На цьому його розповідь обривається без жодного натяку на те, що було далі. Можливо, він і сам достоту не знав, а може знав, та не відважився сказати. Інші теж знали, але також чомусь не хотіли про це говорити — і досі невідомо, чому вони лише пошепки згадували про замкнені сходи на горище в будинку бездітного, злиденного, похмурого дідугана, що встановив безіменний, без жодного напису надгробок на могилі, яку всі оминали, хоча можна почути багато ухильних чуток, від яких холоне найпалкіша кров.

Про все це оповідалося у знайденому мною щоденнику, там були всі ці приховані натяки і таємниці історії про істот із лихим оком, яких серед ночі бачили у вікнах або на безлюдних узліссях. Щось же перестріло мого предка на темній рівнинній дорозі, щось же залишило відмітини від рогів на його грудях і схожих на мавпячі пазурів на спині; а коли на землі шукали сліди, то знайшли відбитки роздвоєних копит і лап, які дуже віддалено нагадували людські ноги. Один кінний поштар розповів, що якось бачив, як уже згаданий старий біг полем, гукаючи жахливу істоту, яка у світлі тьмяного передсвітанкового місяця вистрибом тікала геть через Медоу-Хілл, і багато хто вірив у цю історію. Також достеменно відомо про дивні розмови, які точилися однієї ночі у 1710 році, коли бездітного, злиденного діда поховали у склепі за його власним домом, біля того самого надгробка без написів. Двері на горище вирішили не відмикати, а просто залишили будинок у тому ж стані — страшним і порожнім. Коли звідти долинали голоси, люди здригалися і перешіптувались, покладаючи надії на міцність замка на дверях горища. Надії зникли, коли у парафіяльний дім прийшов жах, не залишивши там нікого живим чи неушкодженим. З роками легенди й самі потьмяніли, і підозрюю, якщо істота там колись і жила, то вже давно мала померти. Але страх і далі жив у пам’яті — ще більший через те, що все це трималось у великій таємниці.

Поки я оповідав, мій любий Ментон притих, і я побачив, що мої слова глибоко його вразили. Він не засміявся, коли я зупинився, щоб перевести подих, а доволі серйозно почав розпитувати про хлопчину, що збожеволів у 1793 році, ставши прототипом героя мого оповідання. Я розповів йому, чому хлопцю довелось