Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

піти у той покинутий будинок, який усі оминали, додавши, що це насправді може його зацікавити, оскільки він вірить, що на вікнах можуть лишатися відображення обличь тих, хто довго біля них перебував. Власне, через оповідки про істоту, яку бачили у вікнах, хлопець пішов поглянути зсередини на вікна того жахливого горища і з несамовитими криками вибіг із будинку.

Під час моєї розповіді Ментон сидів у задумі, але поступово повернувся до свого скептичного настрою. Для продовження дискусії він навіть припустив, що якесь надприродне чудовисько справді існувало, але нагадав, що навіть найзловісніша патологія природи не обов’язково є невимовною, тобто такою, яку не можна описати з погляду науки. Я оцінив його критичність і наполегливість, тож додав ще кілька переказів, почутих мною від літніх людей. Ці пізніші легенди про привидів, пояснив я, оповідають про з’яви набагато жахливіші, аніж будь-яка можлива органічна форма; з’яви велетенських звіроподібних потвор, іноді вловимих зором, а іноді — лише дотиком, які безмісячними ночами линули до старого будинку, до склепу за ним, до могили, де поруч із плитою без напису проросло молоде деревце. Я не знаю, чи правда те, що ці примари, як подейкують, душили і шматували людей, але загалом вони мали свій досить вражаючий вплив; їх до смерті боялися місцеві старожили, хоча два останні покоління уже призабули, про що, власне, йшлося. І нарешті, якщо вже поглянути на це питання з естетичного боку, згадавши, якого жахливого і гротескного вигляду набувають духовні еманації людей, то який логічний опис зможе нам передати настільки незвичну і безформну мерзоту, як примару жахливої, потворної перверсії, яка й сама є гидотним богохульством супроти природи? Породжена мертвим розумом химерного жаху, хіба вона не є втіленням бридкої і жахливої істинності насправді жахливого невимовного?

Було вже, мабуть, дуже пізно. Якийсь кажан безгучно промайнув повз мене і, гадаю, зачепив Ментона, бо, хоч я його й не бачив, усе ж відчув, як він замахнувся рукою. Ментон запитав:

— А той будинок з вікном на горищі — він і досі стоїть, так само покинутий?

— Авжеж, — відповів я. — Я його бачив.

— А ти там щось знайшов — на горищі чи ще десь?

— Там під карнизом лежали якісь кістки. Може, саме їх і побачив хлопець — якщо він був дуже вразливий, не треба було жодних відображень у шибках, аби його налякати. І якщо всі вони належали одній істоті, то це мало бути просто неймовірно потворне чудовисько. Для мене було блюзнірством залишити ці кістки на білому світі, тож я повернувся з мішком і переніс їх до гробниці за будинком. Там був отвір, у який я їх і вкинув. Тільки не дивися на мене як на ідіота — бачив би ти той череп! У нього були чотиридюймові роги, але обличчя і щелепи — ніби у нас з тобою.

І тут Ментон справді здригнувся — я це відчув з його поруху біля себе. Але він ще не задовольнив своєї цікавості.

— А що ж вікна?

— А вікон не було. В одному отворі бракувало цілої рами, а в інших не було жодного шматочка скла. Вони були такого типу, знаєш — старі ромбічні віконечка, які вийшли з моди ще до 1700 року. Думаю, у них скла не було вже років сто, якщо не більше — може, то хлопець їх повибивав, якщо зайшов аж так далеко; в легенді про це не згадується.

Ментон знову замислився.

— Картере, я б хотів побачити той будинок. Де він? Зі склом чи без, а я хочу трохи його дослідити. І ту гробницю, в яку ти висипав кістки, і ту іншу могилу, яка без напису — воно все має виглядати доволі страшно.

— А ти їх і бачив — аж доки не стемніло.

Та невинна театральність, з якою я вимовив останню фразу, подіяла на мого друга набагато сильніше, аніж я очікував: він різко відсахнувся від мене і закричав з якимось придихом, ніби в його горло оце щойно увірвалося повітря. То був несамовитий крик, тим жахливіший, що на нього відповіли. Ще не стихло відлуння, як я почув скрипучий звук у непроникній темряві, і зрозумів, що то прочиняється ромбічне вікно у проклятому старому будинку позаду нас. І оскільки інших рам там уже давно не було, я знав, що то страхітлива рама без шибки у диявольському вікні на горищі.

Тоді я вловив неприємний подув нудотного, застояного повітря з того самого зловісного боку і відразу ж почув пронизливий крик за моєю спиною, у тій спільній гробниці людини і монстра. Наступної миті з моєї жахливої лави мене збив диявольської сили удар, завданий істотою титанічного розміру і невідомого походження, і я простягся на поораній корінням стежці того лиховісного цвинтаря, з могили ж виривалися настільки шалений вереск, хрип, сичання, шипіння, що моя уява враз наповнила непроглядну темряву мільтонівськими [92]легіонами потворних і проклятих демонів. Здійнявся вихор мертвотного, крижаного вітру, тоді почулося шурхотіння розхитаної цегли і розкришеного тиньку, але, перш ніж я збагнув, що відбувається, мій розум милосердно огорнула темрява.

Ментон, дарма що дрібніший за мене, виявився стійкішим; ми розплющили очі майже одночасно, хоча він постраждав набагато більше, ніж я. Наші ліжка стояли побіч, і за кілька секунд ми зрозуміли, що лежимо у лікарні Святої Марії. Довкола, згораючи від цікавості, купками юрмився персонал; вони навперебій намагалися освіжити нашу пам’ять розповідями про те, як ми тут опинилися, і невдовзі ми почули про фермера, який опівдні знайшов нас посеред пустища біля Медоу-Хілл, за милю від старого кладовища, на тому самому місці, де, кажуть, колись була кривава бійня. У Ментона були два серйозні поранення грудної клітки і кілька дрібних колотих і різаних ран на спині. Я відбувся малою кров’ю, але був увесь покритий синцями і саднами, до того ж вкрай дивовижними, взяти хоча б синець, який формою нагадував слід роздвоєного копита. Ментон вочевидь знав більше за мене, але нічого не сказав збентеженим і зацікавленим лікарям, аж доки не дізнався про характер наших ушкоджень. Тоді він заявив, що ми стали жертвами розлюченого бика — хоч як важко було уявити таку тварину в тому місці.

Коли лікарі і медсестри пішли, я налякано прошепотів:

— Господи Боже, Ментоне, та що ж то було? Ці шрами — це було воно?

Я був занадто вражений, щоб відчувати задоволення, коли у відповідь він прошепотів те, про що я здогадувався:

— Ні — воно було зовсім інше. Воно було всюди… желатин… слиз… але у нього були форми, тисячі форм жаху, які не дано запам’ятати. Там були очі — і більмо на них. То була прірва… круговерть… абсолютна мерзота. Картере, воно було невимовним!

Свято

Efficiunt Daemones, ut quae non sunt, sic tamen quasi sint, conspicienda hominibus exhibeant.

[93]

Лактанцій[94]

Я був далеко від дому, і краса східного моря зачаровувала мене. У сутінках я чув, як воно б’ється об скелі, і знав, що воно потойбіч пагорба, де покручені верби простягають вузлувате віття назустріч чистому небу і першим вечірнім зіркам. Мої предки покликали мене в давнє далеке місто, і я поквапився вкритою неглибоким свіжим снігом дорогою, яка самотньо бралася вгору, туди, де Альдебаран мерехтів між деревами; поквапився до дуже старого міста, якого ніколи не бачив, але яким часто марив.

Надходило