Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

як визволительку. М. Ковальчук наводить уривки з радянських донесень середини грудня 1919 р. із повітів Полтавщини: «Настрій селян на користь радянської влади. Всілякі розпорядження виконуються справно... Ставлення селян до Червоної армії співчутливе... Настрій селян хороший... Селяни охоче йдуть назустріч радянській владі».

Узимку — навесні 1920 р. відбувається спад повстанського руху. Частина повстанців традиційно розійшлася на зиму по домівках, багато загонів було роззброєно й розпущено підрозділами Червоної армії. Окремі формування, наприклад загони І. Семесенка та Я. Шепеля на Поділлі, розгромили червоноармійці. Деякі отамани оголошували про підпорядкування новій (старій) владі (іноді, як отаман М. Мелашко, тимчасово з тактичних міркувань). Згадуваний уже С. Коцур оголосив про повну лояльність до радянської влади й навіть розпочав переговори про військову співпрацю, але незабаром був розстріляний як організатор «селянського бандитизму».

Тимчасова лояльність селянства була зумовлена зміною тактики більшовиків у селянському питанні. Ще в листопаді 1919 р. член Реввійськради Південного фронту С. Орджонікідзе писав голові Раднаркому РРСФРР В. Леніну: «Тут нам потрібно триматися у вищій мірі гнучкої політики: треба маси партизанів влити, розчинити їх в армії, за будь-яку ціну переварити їх, всіляких „батьок“ висмикувати і одних відправляти на той світ, інших взяти і підкорити собі. Хрестовий похід у тій незграбній формі, яка здійснювалася в минулому, безумовно неприйнятний. У районі нашої армії без будь-яких хвастощів я Вам обіцяю скрутити їх без усіляких особливих скандалів. Але все це дрібниці порівняно з величезної ваги питанням про нашу політику відносин з українським селянином. Тут, на моє глибоке переконання, політика втягування його до комуни безглузда й згубна. За будь-яку ціну ми повинні знайти цього разу з українським селянином спільну мову».

З подібними засторогами до В. Леніна зверталися й інші партійні функціонери. У спеціальній резолюції ЦК РКП(б), розробленій за участю В. Леніна, було наголошено на потребі пошуку компромісу з українським селянством та толерантності в розв’язанні національного питання. В опублікованому в «Правді» 28 грудня 1919 р. «Листі до робітників і селян України» В. Ленін стверджував, що «тільки самі українські робітники й селяни на своєму Всеукраїнському з’їзді Рад можуть вирішити й вирішать питання, чи зливати Україну з Росією, чи лишати Україну самостійною й незалежною республікою». Утім, окрім політичної демагогії, були й реальні поступки в аграрній сфері.

5 лютого 1920 р. був затверджений новий земельний закон, який тимчасово заспокоїв селян. Він забороняв утворювати радгоспи й відводити для них землі без переконаності в необхідності цих структур. Представники місцевих селян мали брати участь в обговоренні питання. Розподілу підлягали, окрім поміщицьких земель, також і надлишки (понад 15 десятин) земель багатоземельних селянських господарств. Впроваджували зрівняльний розподіл відповідно до норми, яку визначали з огляду на місцеві умови повітові земельні відділи. Якщо для наділення за нормою землі бракувало, брали з державного фонду або від цукрових заводів чи радгоспів. Унаслідок впровадження нового закону до кінця 1920 р. селянське землекористування зросло майже на 60 %. 1923 року 92 % земельного фонду залишалося в індивідуальному користуванні.

Новий аграрний закон влаштував селян, але аж ніяк не комуністичну владу. Розширення обсягів індивідуального господарювання на селі, відмова від втягування селян у радгоспи й комуни означали відмову влади від контролю над процесом сільськогосподарського виробництва. Тому єдиним засобом розв’язання продовольчого питання залишалося примусове вилучення продукції. «Аби нагодувати армію й працівників націоналізованого сектора, — пише С. Кульчицький, — держава мусила примусово вилучати продовольство». Однак біда була в тому, що радянське керівництво почало впроваджувати не натуральний або грошовий податок, який би залишав селянинові можливість отримання прибутку та інтерес до праці, а знову, як і в 1919 р., повернулося до продрозверстки, щоб реквізувати стільки продукції, скільки було потрібно, без обмежень[9]. Хліб понад встановлену норму мали примусово вилучати із селянських господарств. Тобто відбувалося повернення — навіть у ще більш жорсткій формі, ніж у 1919 р., — до політики «воєнного комунізму». Окрім хлібної розверстки, запроваджували розверстку на м’ясо, яйця, окремі види овочів; згортали товарно-грошові відносини; низкою організаційних та пропагандистських заходів селу знову штучно нав’язували «класову» боротьбу (оголошували війну «куркулеві», а з травня 1920 р. почалася організація комітетів незаможних селян, які ставали головним інструментом зміцнення радянської влади на селі, тощо).

Усе це призвело до нового сплеску повстанського руху. Якщо на початку весни селяни, заохочувані радикальною земельною реформою, ще вітали радянську владу, то вже у квітні — травні 1920 р. розгорнулася потужна хвиля повстань. В огляді особливого відділу Всеросійської надзвичайної комісії, присвяченому становищу в Україні в другій половині квітня, було констатовано виступи практично по всій її території, але особливо на Київщині та Катеринославщині. На Київщині діяли «професіональні повстанці петлюрівсько-самостійницького зафарблення», а на Катеринославщині — махновці. У липні на одній із нарад член політбюро ЦК КП(6)У Я. Яковлєв повідомив, що в той час в Україні діяло 200—250 повстанських загонів (по 2—3 у кожному повіті).

Радянська влада відповідала розгортанням системної каральної політики. Будь-яку незгоду з рішеннями органів влади вважали «контрреволюційним» виступом і нещадно карали із застосуванням армійських підрозділів. 20 квітня 1920 р. Раднарком УСРР ухвалив «Коротку інструкцію по боротьбі з бандитизмом і куркульськими повстаннями», яка передбачала жорстокі репресивні заходи щодо селянства в разі ворожого ставлення до влади, відмови видавати повстанців чи дезертирів із Червоної армії, здавати зброю тощо. Було дозволено розстріли, майнові й продовольчі контрибуції, знищення цілих населених пунктів, арешт усього чоловічого населення «бандитських» сіл.

Поступово шляхом спроб і помилок радянська влада створювала систему знищення повстанського руху: об’єднання під єдиним керівництвом усіх збройних сил, запровадження інституту п’яти- та десятихатників, які мали відповідати за спокій у повіті, створення збройних загонів комітетів незаможних селян, заохочення селян, які повідомляли про повстанців, тощо. У грудні 1920 р. була затверджена нова «Коротка інструкція по боротьбі з бандитизмом», яка посилювала репресивно-каральні заходи: за будь-яке заворушення, виступ або шкоду тим, хто бореться з «бандитизмом», «узяті з куркульських верств заручники або певна частина пов’язаних круговою порукою куркулів платять головою». Було передбачено покарання й за неповідомлення про повстанців чи підозрілих осіб. У цьому ж місяці з ініціативи Ф. Дзержинського були створені спеціальні надзвичайні органи — воєнні наради різних рівнів (повітові, губерніальні, всеукраїнська), які мали координувати боротьбу з повстанським рухом.

Проте подолати повстанців лише репресивними заходами радянська влада не могла. За офіційними даними, які не враховують величезну кількість дрібних місцевих загонів, наприкінці 1920 — початку 1921 рр. у повстанських формуваннях нараховувалося понад 100 000 бійців. За даними В. Верстюка, на кінець 1920 р. в Україні існувало понад 80