Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

повстанських загонів, у кожному з яких було більш ніж 100 бійців, зокрема 10 загонів мали понад 1000 бійців. На думку О. Ганжі, у цей час, застосовуючи тактику партизанської боротьби, повстанці тримали під своїм контролем усю сільську місцевість.

Відповідно, продовжуючи й надалі вдосконалювати репресивно-каральну методику, радянська влада була змушена піти на кардинальну зміну поводження із селянством — запроваджувати нову економічну політику (неп). Тільки з переходом до практичного впровадження непу повстанський рух почав стрімко спадати. Згортання повстанства було зумовлене й іншими причинами: радянським терором, утомою селян від багаторічної збройної боротьби; визрілою в ході кількох років хаосу й безвладдя психологічною готовністю сприйняти будь-який режим, який приборкає анархію, встановить закон і право; наближенням голоду, проголошенням у березні 1921 р. амністії тим, хто складе зброю й прийде з повинною. За даними Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК), у вересні 1921 р. в УСРР діяли 64 повстанські загони, у яких налічувалося 3277 повстанців. До кінця року повстанський рух остаточно втратив масовий характер.

Залишковий характер повстанського руху зумовлювався не лише зовнішніми (політикою влади), а й внутрішніми причинами: органічними вадами та змінами соціальних характеристик повстанства. У 1920—1921 рр. рух зазнав суттєвих змін: масових стихійних повстань було мало, а кількість повстанців спочатку, у 1920 р., стрімко зросла, а в 1921-му так само швидко зменшилася. Часи великих, потужних повстанських з’єднань минули. Повстанці були переважно розпорошені по невеликих загонах чисельністю від кількох десятків до кількох сотень бійців, боротьба яких обмежувалася переважно власною волостю чи повітом.

Значно розширилася соціальна база повстанського руху. Ряди повстанців тепер поповнювали особи, які служили радянській владі, але зневірилися в ній або постраждали від неї; ті, хто служив УНР, Українській Державі, білогвардійцям; дезертири з різних армій, міські маргінали, зокрема колишні робітники. Важливим чинником посилення як повстанського руху, так і звичайного бандитизму стала демобілізація. Колишні червоноармійці, не знайшовши себе в мирному житті, але звиклі воювати, суттєво поповнили повстанські загони. Повстанський рух усе більше перетворювався на «професійну» діяльність декласованих елементів.

На відміну від попередніх років, втретє встановлена в Україні радянська влада повільно, але планомірно утверджувалась і зміцнювалась. 1920 року це відбувалося шляхом насичення республіки підрозділами Червоної армії та її використанням у каральних акціях. За даними, які наводить С. Кульчицький, Червона армія восени 1920 р. нараховувала 5 500 000 бійців, що перевищувало сукупну чисельність збройних сил країн Західної Європи. Значна її частина — 1 200 000 солдатів — була зосереджена в Україні. Тобто часи безвладдя минули, і повстанські загони втрачали можливість контролювати цілі волості чи повіти, мусили бути більш мобільними, постійно рухатися й переховуватися, відступаючи перед регулярними частинами РСЧА. Не маючи можливості міцно триматись у «базових» місцевостях, повстанці поступово втрачали підтримку селян, які вже не бачили в них надійних захисників від влади. Позбавлені добровільної підтримки, з метою забезпечення власних потреб повстанці все частіше вдавалися до конфіскацій та примусових мобілізацій, що налаштовувало селян проти них.

Повстанцям так і не вдалося сформувати більш-менш однорідної політичної програми. Скоріше, навпаки, політичні вимоги все більше відходили на другий план порівняно із соціально-економічними, що й зумовило швидкий спад повстанського руху після впровадження непу. Як і раніше, зберігався поділ повстанців за політичною орієнтацією на три групи: уенерівці, анархо-махновці й ті, хто не мав чітко визначеного політичного курсу. Такий поділ підтверджується й документами радянської влади. У наказі ВУНК від 9 березня 1923 р., зокрема, було відзначено: «Бандитизм на Україні в основі поділяється на дві крупні течії. Перша — Правобережжя з петлюрівським відтінком на території Подільської, Київської, Волинської та Кременчуцької губерній. Друга — махновська на території Донбасу, Катеринославської, Таврійської та південної частини Харківської губернії. Окрім цих двох течій, існує ще величезна кількість дрібних банд і отаманів, які, переслідуючи грабіжницькі інтереси, в зручний момент приєднуються до тієї чи іншої течії бандитизму. Осторонь стоїть бандитизм в Одеській губернії й частині Миколаївської, який живиться німецькими колоністами й має почасти петлюрівський відтінок». І хоча поділ повстанців на три групи є дещо умовним, він дозволяє в загальних рисах визначити впливовість політичних противників комуністичної влади серед повстанців та регіональну специфіку.

Завдяки дослідженню вже згадуваного П. Ісакова ми маємо можливість з’ясувати динаміку кількісних змін важливих показників повстанського руху Лівобережної України в 1919— 1921 рр., зокрема чисельності загонів у кожній із трьох груп, тривалості їх існування, кількості повстанців, що перебували в загонах. Процес чисельного «обміління» повстанства Лівобережжя в 1921 р. показують такі підрахунки дослідника: у 1919 р. загалом у Полтавській, Чернігівській та Харківській губерніях діяло не менш ніж 57 повстанських загонів (21 745 бійців), у 1920 р. — не менш ніж 214 (74 417 бійців), у 1921 р. — не менш ніж 156 (16 182 бійців). Із зазначеної кількості ідентифікованих уенерівських загонів було в 1919 р. — 26,3 %, у 1920 р. — 27,6 %, у 1921 р. — 21 %; відповідно анархо-махновських 16 % — 12 % — 13 %, а загонів без виразного політичного забарвлення 56 % — 59 % — 65,4 %. І хоча точність таких підрахунків, зрозуміло, відносна, вони яскраво ілюструють переважну політичну орієнтацію Лівобережжя.

Головна тенденція, яку відзначає дослідник, це зростання питомої ваги загонів без виразного політичного забарвлення серед загальної чисельності повстанських загонів, а також збільшення частки цих же загонів серед загальної кількості «короткодійних» (існували не більш ніж рік). Це дозволяє П. Ісакову зробити висновок про наростання внутрішньої кризи повстанського руху з кожним роком затягування боротьби. Забарвлені політичною ідеєю махновські та уенерівські загони були більш «живучими», серед них значною була частка тих, які діяли понад рік. На основі численних статистичних даних науковець робить важливий висновок про те, що жодна з політичних сил протягом 1919— 1921 рр. не зайняла в повстанському антикомуністичному русі Лівобережжя панівного становища. Владу Директорії тут підтримувало близько третини повстанських загонів. Незначною була підтримка УНР і на Півдні України, де домінували анархо-махновські формування. Перехід Н. Махна на територію Румунії в серпні 1921 р. означав незворотне згортання цього руху.

На Правобережжі спад повстанського руху в 1921 р. був менш явним. О. Ганжа цілком слушно пояснює це близькістю кордонів та підтримкою урядів Румунії й Польщі, які дозволяли використовувати свою територію для підготовки рейдів або переховування в разі поразок. Зв’язок із Державним центром УНР в екзилі, його допомога, участь у повстанських загонах професійних вояків та офіцерів Армії УНР, безперечно, зміцнювали бойові та організаційні можливості загонів, проте, як і раніше, лише до певної межі. Спроби поєднати стихійний