Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Вождь червоношкірих: Оповідання

Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

178
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 88 89 90 ... 119
Перейти на сторінку:
засукавши рукави сорочки, зробив крок уперед. Замурзаний чекав, стоячи в невимушеній позі, певний, що далі справа піде за всіма правилами фішхемтонівського дуельного кодексу, а згідно з ним будь-якому поєдинку передував обмін плювками, образливими прізвиськами, насмішками, глузуванням та лайкою, сила і барвистість яких мала неухильно зростати. Після незмінного «Від такого чую!» належало збити кулаком зброю з плеча супротивника або ступити ногою за сакраментальну межу, прокреслену носком черевика з вигуком «Посмій тільки!». За цим ішли легкі стусани, які теж потроху набирали сили, доки кров не закипала в жилах, після чого кулаки починали вже молотити щосили.

Але Хейвуду фішхемтонівські правила ведення бою були невідомі.

З легкою гордовитою усмішкою — адже noblesse oblige[308] — він зробив крок до Замурзаного і вимовив:

— Ідете грати в бейсбол?

Замурзаний одразу зметикував, що, вдруге ставлячи це запитання, йому начебто пропонують вибачитись, для чого він мусить дати якомога більш зрозумілу й чемну відповідь.

— Ну, слухай ще раз, — сказав він. — Я іду на річку кататися на ковзанах. Ти що, не бачиш — ось стоїть мій автомобіль з китайськими ліхтариками на колесах, чекає на мене.

Хейвуд кинувся на нього і збив з ніг.

Замурзаний сприйняв це як незаслужену образу. Так брутально позбавити його обов'язкової прелюдії взаємної ганьби й суперечки було так само несправедливо, як кинути закутого в лати лицаря зі списом напереваги просто на смертоносний спис супротивника, не давши йому спочатку погарцювати на арені під звуки сурем. Замурзаний підвівся із землі і вдарив ворога, разом пустивши в хід кулаки, ноги і голову.

Сутичка проходила в один раунд, тривалістю година десять хвилин, поступово набираючи характеру розгорнених воєнних дій або кровної помсти. Наставники Хейвуда виклали йому свого часу деякі прийоми боксу і боротьби, але він швидко відкинув усі ці премудрості, віддавши перевагу примітивнішим способам ведення бою, успадкованим від печерних Ван Плюшвельтів.

Так, опинившись в один із моментів сутички верхи на Замурзаному, який лементував і брикався, він не забарився використати свою перевагу, почавши повними жменями запихати землю і пісок в очі, рот і вуха супротивника. Замурзаний же, як тільки йому вдалося зручніше схопити Хейвуда за ногу і підім'яти під себе, негайно вчепився йому у волосся і став бити потилицею об земну твердь. Не слід, проте, думати, що битва відбувалася зовсім без передиху. Були періоди, коли один із супротивників сидів на другому, притиснувши його до землі, і обидва, пихкаючи і сопучи, мов тюлені, намагалися виплюнути якомога більше піску і найнезручнішої великої гальки, не припиняючи водночас жахливо витріщати один на одного очі, аби зламати дух супротивника та його волю до перемоги.

Нарешті, висловлюючись мовою рингу, суперники видихались. Відірвавшись один від одного, вони на мить зникали з очей у хмарах пилу, який кожен прагнув витрусити зі свого одягу та волосся. Трохи відсапавшись, Хейвуд підійшов до Замурзаного впритул і запитав:

— Ідеш грати в бейсбол?

Замурзаний задумливо подивився на небо, потім на свою біту, що валялася на землі, і на відкопилену м'ячем кишеню.

— Ясна річ, — недбало кинув він. — «Жовті куртки» проти «Лонгайлендців». Я ж капітан «Лонгайлендців».

— Щодо «обідранця» — це я, звичайно, дарма, — сказав Хейвуд. — Але все-таки ти дуже брудний, погодься.

— Ясна річ, — знову погодився Замурзаний. — Як вийду пошвендяти — ну і все. Я, знаєш, теж думаю, що ці нью-йоркські газети все брешуть щодо дам, які пиячать і обідають за одним столом із мавпами. Така сама брехня, як і все інше, що вони друкують, — ніби є люди, що їдять зі срібних тарілочок і тримають собачок по сто доларів за штуку.

— Звісно, брехня, — сказав Хейвуд. — А ти ким граєш у своїй команді?

— Подавальником. А сам же ти граєш у бейсбол?

— Жодного разу не пробував, — сказав Хейвуд. — У мене зовсім немає знайомих хлопців — нікого, крім кузенів.

— Хочеш спробувати? У нас будуть тренувальні ігри перед змаганням. Приходь, добре? Я поставлю тебе на лівий кут, ти швидко навчишся ловити.

— От було б здорово! Мені завжди хотілось навчитися грати в бейсбол, — сказав Хейвуд.

Усі нью-йоркські покоївки і всі члени сімей вугільних магнатів Заходу, що тяжіють до світських кіл, і досі пам'ятають, яку сенсацію спричинило газетне повідомлення про те, що молодий мультимільйонер Хейвуд Ван Плюшвельт грає в бейсбол із сільськими хлопцями Фішхемтона. Настає золотий вік демократії, волали газети. Репортери й фотографи заповнили острів. Портрет Хейвуда Ван Плюшвельта з м'ячем і бітою в руках займав половину газетної шпальти. «Голос підлабузника» випустив спеціальний номер зі статтями: «Бити бітою чи не бити?» і «Краще м'ячем, ніж мечем!», де вищезазначена подія розглядалася з різних історико-соціологічних точок зору. Номер був багато проілюстрований фотографіями інтер'єрів заміської резиденції Ван Плюшвельтів. Педагоги, духовні особи та соціологи одностайно заявили, що повідомлення про цю подію прозвучало як суремний голос, що сповіщає настання загального братства.

Якось пополудні я відпочивав у тіні дерев за околицею Фішхемтона у поважному товаристві одного молодого лисого соціолога зі світовим ім'ям. Зазначу, до речі, що всі соціологи більш-менш лисі і всім по тридцять два роки. Перевірте і переконайтесь.

Соціолог посилався на випадок із молодим Ван Плюшвельтом, як на яскравий приклад «духовного зростання» молодого покоління, і знаходив у ньому виправдання власного існування.

Прямо перед нами було сільське бейсбольне поле. Незабаром на нього з галасом висипала фішхемтонівська спортивна команда і розійшлася по своїх місцях.

— Ось, дивіться! — сказав соціолог, показуючи на поле. — Он молодий Ван Плюшвельт!

Я підвівся на лікті (поки що готовий захоплюватися разом із якоюсь наївною читачкою газет) і подивився у вказаному напрямку.

Молодий Ван Плюшвельт сидів на траві. На ньому був рваний червоний светр, стара кепка для гольфа, стоптані черевики і «буденні» брюки. Бруд, розмазаний по його спітнілому від невпинної метушні обличчю, залишив на ньому широкі темні смуги.

— Ось він! — повторив соціолог із таким шанобливим захопленням, що украй мене розсердив.

А на лаві з поважним виглядом сидів новоспечений дружок молодого мільйонера.

Він був зодягнений в елегантний синій шевйотовий костюм, на голові у нього був елегантний білий солом'яний капелюх, на ногах — елегантні світло-коричневі літні черевики, сорочка на ньому була з прославленого голландського полотна з вузькою, елегантно зав'язаною краваткою, і в руці він тримав елегантну бамбукову тростину.

Я голосно, невиховано розреготався.

— Ну, тепер вам лишається тільки відкрити клініку для лікування вад Хибного Кола, — сказав я соціологу. — Може, я збожеволів, але мені вже починає здаватись, що ніщо більше не рухається вперед, а тільки кружляє, й кружляє, й кружляє, наче карусель.

— Що

1 ... 88 89 90 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вождь червоношкірих: Оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вождь червоношкірих: Оповідання"