Читати книгу - "Син"

вагітна. Я сказав: їй доведеться позбутись дитини, але вона відмовилась. Я не знав, що робити. Тож запитав Айнете.

– Свою дружину?

Іверсен підніс руку на знак того, що не приймає цю заувагу.

– Авжеж. Айнете була дорослою людиною. Вона не заперечувала, щоб інші брали на себе те, що для неї було б тягарем. Щиро кажучи, я думаю, що вона віддавала перевагу жінкам перед чоловіками.

– Але народила вам сина?

– В її родині поняття обов’язку сприймали дуже серйозно, і вона була гарною матір’ю.

– Сім’я найбільших в Осло власників нерухомості, з ідеальним іміджем і прізвищем настільки незаплямованим, що поява азіатського байстрюка здавалась би просто немислимою.

– Так, Айнете трималась старомодних поглядів. Але я звернувся до неї, бо, зрештою, її слово бувало вирішальним.

– Через те, що цю компанію було створено на її гроші, – сказав Симон. – Отже, Айнете вирішила здихатись проблеми. Цілковито.

– Я нічого про це не знав, – відказав Іверсен.

– Бо ви й не питали. Ви полишили їй зв’язатися з людьми, які зробили б справу замість вас. І вони, своєю чергою, знайшли платного відбувайла, коли свідок розповів поліції, що бачив, як дівчині насильно щось укололи. Треба було сховати кінці в воду, і ви за це сплатили.

Іверсен знову стенув плечима.

– Я нікого не вбивав. Я виконав свою частину нашої угоди – розповів вам, як усе сталося. Питання в тому, чи ви думаєте виконати свою частину?

– Питання в тому, – сказав Симон, – як така жінка, як ваша дружина, надибала такого покидька, як Калле Фаррісен?

– Я знати не знав жодного Калле Фаррісена.

– Ні, – сказав Симон, склавши руки перед собою. – Але ви знаєте Твілінґена.

У кабінеті запала могильна тиша. Здавалось, навіть вуличний рух за вікном затамував подих.

– Перепрошую? – нарешті вичавив із себе Іверсен.

– Я кілька років працював у відділі боротьби з економічною злочинністю, – сказав Симон. Агенція нерухомості Іверсен співпрацювала з Твілінґеном. Ви допомагали йому відмивати гроші, отримані від наркоторгівлі та торгівлі людьми, а він забезпечував вас фіктивними втратами на сотні мільйонів крон, що дозволяли вам заощаджувати на податках.

Івер Іверсен похитав головою.

– Боюсь, що я нічого не знаю про жодного Твілінґена.

– Крім того, що ви боїтесь, – це чиста брехня, – сказав Симон. – Я маю докази, що ви співпрацювали з ним.

– Знаєте що? – Іверсен притиснув долоні одна до одної пальцями. – Чому ж тоді ваш відділ боротьби з економічною злочинністю не порушив проти мене справу з приводу шахрайства?

– Тому що, працюючи в тому відділі, я наштовхнувся на саботаж, – сказав Симон. – Але мені відомо, як Твілінґен на свої криваві гроші купував у вас приватну нерухомість, а тоді перепродував її вам же за набагато вищою ціною. Принаймні так усе було за комерційною документацією. Він нібито отримував прибуток, який дозволяв йому вносити свої наркомільйони на банківські рахунки – без необхідності пояснювати податковим органам походження тих грошей. А ви залишалися з фіктивними збитками, набуваючи можливість списувати на них майбутні прибутки і, таким чином, уникаючи внесків у розвиток суспільства. Безпрограшна ситуація.

– Цікава теорія, – знизав плечима Іверсен. – Я вам розповів усе, що знаю. Вам щось іще треба?

– Так. Я хочу зустрітися з Твілінґеном.

Іверсен зітхнув.

– Я щойно вам сказав, що не знаю жодного Твілінґена.

Симон злегка кивнув, наче сам до себе.

– Я вам так скажу: ми у відділі так часто чули подібні слова, що вже почали сумніватися, чи Твілінґен – реальна особа, чи всього лише міф.

– Як на мене, Хефасе, останнє більше схоже на правду.

Симон підвівся.

– Що ж, нехай би так і було, Іверсене. Проте міфи не контролюють з року в рік наркоторгівлю і ринок секс-рабства в цілому місті. Міфи не ліквідують вагітних жінок на прохання своїх ділових партнерів…

Він нахилився вперед, спершись обома долонями на стіл, і видихнув так, що Іверсен відчув несвіжий дух з рота літнього чоловіка.

– …Люди не бояться міфів настільки, що ладні шубовснути від них з кручі сторч головою. Я знаю, що він – реальна особа.

Симон випростався, відштовхнувшись долонями від столу, і попрямував до дверей.

– Я призначу прес-конференцію, щойно ступлю в ліфт, – змахнув він на прощання мобільним телефоном. – Тому вам варто просто зараз поговорити з сином.

– Зачекайте!

Симон зупинився перед дверима не обертаючись.

– Я… побачу, що можна зробити.

Симон витяг візитну картку і поклав її на скляний куб з макетом хмарочоса у формі пляшки з-під «кока-коли» всередині.

– Ви з ним маєте час до шостої.

– Всередині Статена? – повторив Симон, коли вони спускалися в ліфті. – Лофтус напав на Франка в його ж таки кабінеті?

– Це все, що я знаю наразі, – кивнула Карі. – Що сказав Іверсен?

– Нічого, – знизав плечима Симон. – Цілком передбачувано, він наполіг, перш за все, на зустрічі зі своїм адвокатом. Доведеться поговорити з ним завтра.

Арілд Франк сидів на краю ліжка і чекав, коли його візьмуть на операцію. Він був одягнений у блакитний лікарняний халат, а на зап’ясті мав ідентифікаційний браслет. У першу годину він не відчував жодного болю; однак нині біль робився дедалі інтенсивнішим, а укольчик, що зробив йому анестезіолог, взагалі не допомагав. Йому обіцяли справжнє знеболювання, від якого зникне чутливість у всій руці, безпосередньо перед операцією. Хірург, спеціаліст з операцій на руці, приходив, щоб розповісти йому детально, на що здатна мікрохірургія в наші дні, і повідомив, що відрізаний палець уже привезли в лікарню. Сказав, що розріз акуратний і чистий, і щойно палець возз’єднається зі своїм законним власником, нерви неодмінно зростуться, так що за кілька місяців він зможе застосовувати свій палець «і так, і сяк». Його дотепи, напевне, мали на меті розрадити пацієнта, але Франк перебував у не надто жартівливому гуморі. Тому він перервав хірурга і запитав, скільки часу знадобиться на пришивання пальця і коли він, Франк, зможе повернутись до роботи. А коли хірург сказав, що операція забере кілька годин, Франк, на подив хірурга, глянув на годинник і тихо, але виразно вилаявся.

Двері відчинилися, і Франк підвів голову. Він сподівався, що це анестезіолог, оскільки вже не самий тільки палець, але також голову і все тіло його проймав лютий пульсуючий біль.

Але на високому стрункому чоловікові був не білий чи зелений медичний одяг, а сірий діловий костюм.

– Понтій? – здивувався Франк.

– Привіт, Арілде. Я лише хотів подивитись, як ти почуваєшся.

Франк примружив одне око. Так, наче це допомогло б йому визначити справжню причину візиту начальника поліції. Парр сів поруч з ним на ліжко. Кивнув у бік його перев’язаної руки.

– Болить?