Читати книгу - "Фаренго. Ч. 2. Гніздо"

великих скляних пляшок, обплетених шкірою і сухими рослинами. Тобі відомо, що наші предки полюбляли міцне?

— Вже відомо. Марков просвітив.

— Бач, також наша людина, хоча й тіронієць, і лягавий, — командор видобув із сейфа скляну пляшку з прозорою рідиною. — От що має твій отець-командир!

— Тіронійська?

— Ображаєш, Алексе… — гмикнув Зоран, розливаючи рідину порційними ємностями, негайно поданими на стіл роботом-сервіратором. — Земна горілочка, пшенична, найсправжнісінька. Може навіть, її зробили десь у Східній Європі. Там тепер, кажуть, вже не така пустеля, як після Великої епідемії. Люди знову заселяють міста… Ну що, давай за присвоєння тобі Ордену Поясу Гулда! Ху! — видихнув після випитої склянки командир «Айн-Софу». — Сила… Теслен чогось нині щедрий на ордени…

— За ваш, командоре, Орден Сіорана з Мечами[85]! — Вольску аж дихання перехопило від міцного напою.

— Відчуваєш дух древності? — розсміявся Зоран. — Це тобі не арпікранські пивні мікси… Шкода, товсточолого немає для повноти ритуалу.

— Це правда, Гумма нам бракуватиме.

— Але не тієї його Мулан.

— Точно. Мулан нам до одного місця, — підтвердив Вольск, замовляючи в сервіраторі хлібні пластівці та оливки. — Нехай сидить на Фаренго. Цікаво, що вони тепер з Гуммом поробляють?

— І гадати не треба, відомо, що. На радощах, що Храм дав їм притулок, вони трахаються, як скажені. А ще, певно, моляться Велудуманові і бавлять Кішу.

— Кішу… А ми її маму тепер повеземо… А куди, до речі, ми її маємо доправити?

— Не можу сказати. Це секретна інфа, Алексе. Допуск «шість А». А в тебе, друже мій, лише «п’ятірочка». Зрозумів?

— Так точно, капітан-командоре. А в кого на лінкорі «шістка»?

— У мене і в Тарасваті.

— Ще одного забули.

— Кого? — не зрозумів Зоран.

— Ґ'ормітського шпигуна. Того, хто все-все знає.

— Не все.

— І чого ж він не знає?

— Агент ящерів не знає… скільки в мене заникано пляшок горілки! — знайшовся командор. — Це також поки що під індексом «шість А». Кажу лише тобі: в мене їх ще чотири штуки. Решта екіпажу про це число взнає хіба що після повернення… От, між іншим, і другий тост намітився. Традиційний, флотський і нині доречний: за щасливе повернення!

— За повернення! — підтримав командира Вольск.

— Я сказав «за щасливе»! Висловлювання, лейтенанте, а рівно й тости, виголошені старшим за званням і посадою, треба повторювати дослівно, чітко, з максимальною точністю. Повтори!

— За щасливе повернення!

— Отак правильно… Думаю, що не зраджу нашому любому монархові й не відкрию великої таємниці, якщо скажу тобі, що недовго вже нам, друже мій, лишилося до повернення. Завтра вже йдемо на лімес, а там… Слухай, Алексе, маю для тебе одну поважну пропозицію.

«Не знаю, як там ящери, — напружився Вольск, — а піфійські відьми, як я бачу, відають геть про все!»

— Отже, Алексе, — продовжив Зоран із пафосним піднесенням у голосі, — від імені повноважного Кадеша, Хранителя Таблиці та Обраного від Семи Ордену Стражів пропоную тобі, Александре Вольску, вступити до нашого священного Ордену, до древнього таємного братства хранителів миру в Галактиці.

— Дякую вам та Обраному від Семи за високу довіру, капітан-командоре, — сказав техноархеолог після належної урочистої паузи.

— Ну тоді, що ж… — Зоран обновив вміст порційних ємностей. — Маємо третій тост: за нового кандидата у Стражі!

Алекс мовчки випив. Він упіймав себе на тому, що у визначальну для його кар’єри мить думає не про те, як щойно став кандидатом у члени однієї із наймогутніших таємних спільнот Імперії, а про молоду жінку зі шкірою кольору міді, яка спала у коконі за якісь двісті метрів від того місця, де він пив напій предків із командиром найбільшого в історії людства зорельоту, а в майбутньому — братом-Стражем.

30

Океанське місто Ганаз, Перламутровий Океан,

північна півкуля планети Ноли (4КВ06:2),

зоряна система Ніргарі.

23 юна 417 року Ери Відновлення.

Будинок Глагау виявився окремою спорудою, розташованою майже у центрі двохсотлітнього купола. Тепер, коли його «пелюстки» були розкритими, стіни будинку зігрівали полуденні промені Ніргарі. Змонтовані на даху сонячні батареї розгорнулись, від чого будинок уподібнився до великого птаха. На порозі поліцейських зустрів Шарль, молодший брат та офіційний опікун барона Ойгена.

— Мене попередили, сір, що ви… Але ж я… — він усім своїм виглядом демонстрував, що намагається бути корисним.

— Зараз ми пройдемо до того приміщення, де катували клонку Батріс, а ви, Глагау, потурбуйтеся доправити туди ж барона, — наказав Марков.

— Сір, його не рекомендовано переміщувати. Вірусне захворювання спровокувало кисневу недостатність. Ойген ще не встиг відновити сили після останньої пересадки серця і бронхів.

— Мандрівку з кімнати до кімнати він уже якось витримає, — зауважив старший слідчий Нев.

— Авжеж, — раптом погодився Шарль, — я зроблю все, що ви накажете. Йдіть за мною.

Слідча група, прямуючи за Шарлем, проминула помпезний хол, прикрашений гербами і колекційною зброєю, триклиній з прозорим дахом і вийшла на широкі сходи, що вели до нижніх рівнів баронового будинку. Сенсори увімкнули освітлення, і Марков примружився від яскравого сяяння галогенових ламп, тисячоразово відбитого у дзеркалах та прозорих призмах, що рясно вкривали стіни і стелю.

— Солярій, чи що… — буркнув хтось зі слідчої групи.

— Дзеркала безкінечно примножують насолоду[86], — сказав Шарль, відкриваючи вхід до великої зали, також щедро спорядженої дзеркалами. — Прошу, панове, сюди.

— Це тут насолоджувався ваш брат? — Марков професійним оком оцінив обладнання зали, підійшов до вертикальної металевої споруди, що нагадувала сітчасту антену старовинного локатора, і помацав зажими на її рамі. — Стенд для тортур?

— Ми нічого тут не чіпали, — пояснив Шарль. — Як знали, що до цієї справи ще повернуться…

— Ще б пак! — посміхнувся Марков. — Це ж матеріальні свідчення баронового божевілля. А недієздатність особи, яка перебуває під опікунством, згідно з ноланськими законами, потрібно кожні три роки підтверджувати у судовому провадженні. Я не помилився, Глагау?

— Ваша правда, сір, — погодився Шарль. — Закони недосконалі…

— …а барон впертий. І вмирати не збирається.

Офіційний опікун Ойгена Глагау вирішив за краще залишити останні слова Маркова без реакції. Він до чогось прислухався — можливо, до внутрішнього комунікатора — і повідомив:

— Брата вже везуть сюди.

— От і добре, — імперський комісар вмостився на одному з низьких ослінчиків, що стояли під стінами зали. — Ми трішки потеревенимо з вашим братом, зовсім недовго.

— Довго він не витримає, — нагадав Шарль.

— Ми ж не садисти, — гмикнув Нев.

— Я… я розумію, — кивнув Шарль і рушив до виходу із зали.

Не пройшло й хвилини після його відбуття, як до зали вбіг «павук», на платформі якого змонтували інвалідне крісло. В ньому скарлючилось висохле тіло з непропорційно громіздкою з величним профілем головою, немов пересадженою з шиї велетня. Голова дивилася на слідчих бадьорим і грізним