Читати книгу - "Фаренго. Ч. 2. Гніздо"

у тюрмі, цивільного капітана? — поцікавилась Наталія. — Високого, лисого, зі шрамом на підборідді?

— Капітана? — перепитала дівчина. — А хто він тобі?

— Чоловік.

— У тебе є чоловік? — розсміявся татуйований. — В папаї?

— Я була папаєю на Нолі. Там зустріла Джу, і він одружився зі мною. Він капітан «Сарматії», міжзоряного лайнера.

— Ти, мала, казок нам не розповідай, — гмикнув татуйований. — Капітани міжзоряних лайнерів не одружуються на таких, як ти. І не сидять по тюрмах. Тебе за наркоту загребли?

— За порушення Генетичних законів і підробку документів.

— Це фігня, — впевнено визначила дівчина. — Пару років поживеш у поселеннях. Якщо тебе там не з’їдять ківсяки, отримаєш натуралізацію. Ти красива, тебе у теплиці не відправлять. Спатимеш із начальниками, й усе буде ульт.

— Я спатиму з Джу, — сказала клонка. — А начальників я вбиватиму.

— Ти диви, — похитав головою хлопець. — Яка войовнича папая. Дістали тебе зінгіни[80]?

— Дістали, — погодилась Наталія.

— Але ж твій Джу — зінгін?

— Ні, він із простих техніків. Він добрий фахівець, тому й дослужився до капітана.

— Казки… У нас фахівців не цінують. У нас треба мати титул, помістя, а в тому помісті Залу Предків і родовий меч. Тоді ти шанована людина. А якщо не маєш помістя, меча і Зали — то так, погуляти вийшов. А таких, як ти, зінгіни взагалі за людей не вважають.

— Я знаю, — погодилась Наталія. — А ви їм куди солі насипали?

— Ми? — татуйований і його дівчина весело перезирнулись. — Ми їм багато куди понасипали. І не лише солі. Всього й не згадаєш. Добре, що нас учора відбили, а то нам із Рю цього разу так просто не обійшлось би.

— А що б вони вам зробили?

— Відправили б на каторгу. У підводні копалини…

— …Років так на десять, — додала Рю.

— Ви такі небезпечні?

— Та трохи є, — татуйований наче до чогось прислухався, потім мовив: — Здається, Іґан вертається… Рю, йди подивись.

Дівчина витягла з-за пояса кульовий пістолет і рушила до сходів, які вели кудись нагору. За хвилину вона повернулась у супроводі високого чоловіка, одягнутого у чорний плащ з каптуром та високі шнуровані чоботи. Наталія зрозуміла, що він і є Іґаном.

— Її по всьому місту шукають, — кивнув прибулець на клонку.

— Певно, сподобалась поліцаям, — посміхнувся татуйований.

— Та якби ж то поліцаям, — Іґан відкинув каптур і виявився людиною середнього віку з нервовим і вихудлим обличчям любителя праса[81]. — Її піндозли[82] шукають. Джи Тау.

— Пощастило тобі, — звернувся до Наталії татуйований.

— У чому?

— Якби тебе шукала поліція, боси тебе видали б.

— …?

— У наших босів з поліцією дружба. А піндозлам тебе не віддадуть. Піндозли у нас — западло.

— Треба її до Сайвіля відправити, — запропонував Іґан. — У Сайвілі тепер маса втікачів з Півночі. Цілі табори тих втікачів, сотні тисяч людей. Там їй легше буде сховатись.

— А як ми з міста виберемось? — запитала Рю.

— Підемо старими лазами і підземними ходами.

— У лазах і підземних ходах тепер повно тварюк. Я туди не полізу.

— А я полізу, — сказав татуйований.

— Сподобалась тобі папая? — зло примружилась на нього Рю.

— Страх як не люблю піндозлів, моє кохання.

29

Борт лінкора L1 «Айн-Соф»,

орбіта планети Фаренго (9КВ97:2),

система зірки Таліс.

12 юна 417 року Ери Відновлення.

Зоран вислухав звіт Вольска не перебиваючи. Він так само, як і техноархеолог, болісно сприйняв повідомлення про якогось авреліанського техніка, котрому вдалось зробити те, на що не спромоглась ціла їхня експедиція. Тепер між командором і лейтенантом-дослідником зародилась та перспективна міцною дружбою союзницька симпатія, яка часто-густо, ніби сама собою, виникає між чоловіками-однодумцями.

— Як вона тобі сказала? Ми з тобою обидвоє слов’яни?

— Так точно, сір!

— Та припини ж ти вже «сіркати», — скривився Зоран. — Якщо наші з тобою предки були слов’янами, то ми тепер мусимо зробити щось таке, щоб їх вшанувати. Що ти знаєш про древніх слов’ян?

— Вони жили на сході й півночі Європи до того, як там розселилися предки сучасних єврокитайців. Гагарін був слов’янином. На Тіронії є нащадки слов’ян.

— А якісь обряди слов’янські знаєш? Або ж пісні?

— Нічого такого, — знизав плечима Вольск. — Мої батьки прилетіли на Арпікран з Марсу. Вони вважають себе правдивими марсіанами, дуже цим пишаються, а про земне коріння майже ніколи не згадують. Здається, мої далекі предки жили десь північніше Чорного моря… Щось таке.

— А на Марсі вони що робили?

— Вони спадкові педагоги. Батько роками очолював Елізійську вчительску корпорацію[83], а мати викладає історію. Вони б нізащо не залишили Марс, але після Війни з ящерами там почалась чергова криза, посилилась еміграція, і багато марсіанських міст спорожніло.

— Щось не те, лейтенанте. Мати твоя історію викладає, а ти про своїх предків нічого не знаєш.

— Вона викладала історію Марса, а тепер історію Арпікрана. Земну історію мало де вивчають. Земні архіви тепер практично недоступні. Навіть для університетських істориків. Імперський Комітет стандартизації знань та інформації вже давно не рекомендує вивчення та викладання земної історії. Кажуть, що у цій історії забагато такого, що зле впливає на моральні основи сучасного людства.

— Моральні основи? — розсміявся Зоран. — Таке існує?

— В Комітеті вважають, що існує.

— Ти на Марсі народився?

— Зачали мене на Марсі, а народився я вже на Арпікрані. Пізніше батьки зайняли посади в Університеті, і я, за законом чотириста четвертого року, отримав право на імперське громадянство[84].

— А дружина звідки?

— Вона арпікранка у шостому поколінні.

— Також із вчителів?

— Так. З поважної викладацької сім’ї. Її прадід був ректором університету. А дід і батько уклали сучасні навчальні посібники з ксеноботаніки.

— Ботаніки?

— Дослідники ксенофлори. Дід дружини виростив перші їстівні сорти авреліанської малатели.

— Пробував, — кивнув Зоран. — Її додають до синтетики для того, щоб у рекламі написати «частково натуральний продукт». Додають до усяких вітамінізованих салатів. Та ще гидота.

— Зате корисна. Й непогано зростає у штучному середовищі, невимоглива, дає врожаї, втричі більші за модифіковану кукурудзу.

— А моя мати була ноланською клонкою, — сказав Зоран. — Але батько хотів, щоб я поважав традиції природнонароджених. Він і досі зберігає родинний архів. Всі дані й відеозаписи про останні сорок три покоління. Мої земні предки жили на Балканах і кілька століть, аж до Першої Смути, з покоління у покоління займались ресторанним бізнесом. Тримали такий веселий трактир із готельчиком у гірському містечку. Туди приїжджали туристи. Я бачив записи з древніх весіль і поминок… Цікаво. Тоді було весело, предкам подобалось співати і танцювати. Біля них завжди бігали пси, коти, кози. Багато свійських тварин… А ще вони там пили справжню ракію і горілку. З таких