Читати книгу - "Виховання почуттів"

І Режембар ступив на естраду, потім, кивнувши на іспанця, що йшов за ним, сказав:

— Дозвольте мені, громадяни, відрекомендувати патріота із Барселони!

Патріот віддав низький уклін і, поводячи, як автомат, очима із срібним відтінком, приклав руку до серця і мовив:

— Ciudadanos! Mucho aprecio el honor que me dispensais, y si grande es vuestra bondad mayor es vuestro atencion.[49]

— Прошу слова! — гукнув Фредерік.

— Desde que se proclamo la constitucion de Cadiz, ese pacto fundamental de las libertades espanolas, hasta la ultima revolucion, nuesra patria cuenta numerosos y heroicos martires.[50]

— Але ж, громадяни!

Іспанець вів далі:

— El martes proximo tendra lugar en la iglesia de la Magdalena un servicio funebre.[51]

— Та це ж, кінець кінцем, нісенітниця! Ніхто ж не розуміє!

Це зауваження розлютило юрбу.

— Забирайся геть! Геть!

— Хто? Я? — спитав Фредерік.

— Саме ви! — велично мовив Сенекаль. — Ідіть геть!

Фредерік устав, щоб іти, а голос іберійця переслідував його:

— Y todos los espanoles desearian ver alli reunidas las deputaciones de los clubs y de la milicia nacional. Una oracion funebre, en honor de la libertad espanola y del mundo entero, sera pronunciada por un miembro del clero de Paris en la sala Bonne-Nouvelle. Honor al pueblo frances, que llamaria yo el primero pueblo del mundo, sino fuese ciudadano de otra nation![52]

— Аристократик! — цвікнув якийсь голодранець, показуючи кулака обуреному Фредерікові, який вибирався в двір.

Він уже каявся в своїх пориваннях, не задумуючись над тим, що звинувачення, кинуті проти нього, кінець кінцем слушні. Треба ж додуматися до такого безглуздя висувати свою кандидатуру! Але ж які осли, які кретини! Він порівнював себе із цими людьми й думками про їхню тупість гоїв рани, завдані його самолюбству.

Згодом він відчув потребу побачитися з Розанеттою. Після отих неподобств, отієї пишномовності товариство такої милої жінки буде відпочинком. Вона знала, що цього вечора він має виступати в клубі. Проте, коли він увійшов, Капітанша ні про що не спитала.

Вона сиділа біля каміна, відпорюючи підшивку сукні. Таке заняття його здивувало.

— Що ти оце робиш?

— Ти ж бачиш, — холодно відповіла вона. — Перешиваю свої лахи. Он вона, твоя республіка!

— Чому «твоя»?

— А що, може, моя?

Вона заходилася дорікати йому за все, що сталося у Франції за ці два місяці, звинувачуючи його в тому, що революцію зробив він, що через нього людей розорено, що заможні покидають Париж і що їй самій незабаром доведеться сконати десь у лікарні.

— Добре тобі говорити при твоїх достатках, твоїх прибутках! Ну, та зрештою, якщо так триватиме й далі, скоро тим прибуткам прийде край.

— Можливо, — сказав Фредерік. — Тих, хто найбільше жертвує собою, завжди не розуміють, і якби не чисте сумління, то скоти, з якими доводиться зв'язуватися, відбили б усяке бажання до самозречення!

Розанетта поглянула на нього, примружила очі.

— Що таке? Яке самозречення? Видно, пана спіткала невдача? Тим краще! Ото знатимеш, як жертвувати на благо батьківщини! О, не бреши! Я ж знаю, що ти дав їм триста франків, — адже вона утриманка, твоя республіка! Ну і втішайся з нею, мій хлопчику!

Фредерік під зливою цієї дурості перейшов від одного розчарування до другого, ще важчого.

Він забився в глибину кімнати. Вона підійшла до нього.

— Ну, поміркуй сам! У країні, як і в господі, повинен бути хазяїн, а то кожен ховрашок у свій мішок. По-перше, всі знають, що Ледрю-Роллен по вуха в боргах! Що ж до Ламартіна, то де вже там поетові тямитися на політиці? Ах, скільки б ти не крутив головою і вважав себе мудрішим за інших, а це таки правда! Але ти завжди сперечаєшся, тобі не можна й слова сказати! Ось, наприклад, Фурньє-Фонтен, той, що тримає магазин у Сен-Року, — знаєш, які в нього збитки? Вісімсот тисяч франків! А Омер, пакувальник, що живе навпроти, теж республіканець, — він на жінчиній голові поламав камінні щипці, а вицмулив стільки абсенту, що його збираються відвезти до лікарні. Он які вони всі, твої республіканці! Республіка — а вимагає двадцять п'ять відсотків! Еге ж, є що вихваляти!

Фредерік пішов. Глупство цієї дівки, яке раптом прорвалося й заговорило мовою простолюду, збудило в ньому огиду. Він відчув, що знову стає трохи патріотом.

Поганий настрій Розанетти усе гіршав. Мадмуазель Ватназ дратувала її своїм захопленням. Упевнена в своєму особливому призначенні, вона з запалом теревенила, наставляла, а що в тих речах почувалася певніше за свою подругу, то й приголомшувала її доводами.

Якось вона з'явилася дуже обурена проти Юссоне, що дозволив собі наброїти в жіночому клубі. Розанетта схвалила таке поводження, навіть сказала, що й сама одягнеться чоловіком, щоб «піти, сказати їм усе відверто і відшмагати їх». Саме в ту хвилину надійшов Фредерік.

— Ти ж бо також підеш зі мною?

І, незважаючи на його присутність, вони посварилися, одна, вдаючи буржуазну даму, друга — жінку-філософа.

Жінки, на думку Розанетти, створені для кохання й на те, щоб виховувати дітей, вести господарство.

Мадмуазель Ватназ вважала, що жінка має посісти своє місце в державі. Колись галльські жінки брали участь у законодавстві, англосаксонські теж; жінки гуронів — члени ради. Просвітництво — справа загальна. Все жіноцтво має сприяти тому; егоїзм повинен нарешті змінитися на братерство, а індивідуалізм — на спілку, роздрібненість земель — на громадське рільництво.

— Овва! Тепер ти вже тямишся на рільництві!

— А чому б ні? Адже ж ідеться про все людство, про його майбутнє!

— Краще потурбувалась би про своє!

— То вже мій клопіт!

Сварка загострювалась. Утрутився Фредерік. Ватназ гарячкувала і стала навіть захищати комунізм.

— Яке безглуздя! — мовила Розанетта. — Хіба це може коли-небудь здійснитися?

Ватназ посилалася на есеїв, моравських братів, парагвайських єзуїтів, на родину Пенгонів, що поблизу Тьєра, в Оверні; оскільки ж вона жваво жестикулювала, — то ланцюжок її годинника заплутався в пучку брелоків і зачепивсь за маленького золотого баранчика.

Раптом Розанетта страшенно поблідла.

Мадмуазель Ватназ усе ще визволяла свій ланцюжок.

— Не крийся, — сказала Розанетта, — тепер я знаю твої політичні переконання.

— А що? — спитала Ватназ, почервонівши, як незаймана дівчина.

— О, ти мене розумієш!

Фредерік нічого не тямив. Очевидно, між ними постало щось серйозне й інтимніше, ніж соціалізм.

— А якби й так! — заперечила Ватназ, відважно випроставшись. — Це я позичила, моя люба. Борг за борг!

— Далебі, я від своїх боргів не відмовляюсь! Якусь там тисячу франків — дрібничка! Я, принаймні, тільки позичаю, я нікого не обкрадаю!

Мадмуазель Ватназ намагалася посміхнутись.

— О, я ладна покласти руку на