Читати книгу - "Тиша"

вони стояли на манежі. Мить була повнозвучною.

— Чим я можу допомогти? — спитала вона.

— Зніми, будь ласка, одяг.

Її звучання згасло, наче її ударили залізним прутом по голові.

Він зняв піджак. Почав розстібати штани. Діяла у нього тільки права рука. Жінка, що стояла перед ним, нагадувала лунатика.

— Ми поміняємось одягом, — продовжував він. — Це єдиний вихід. На вулиці стоять дві поліцейські машини. Машинами теж поміняємось. Тебе відвезуть під домашній арешт в Аудебо. Коли ви будете на місці, ти в усьому признаєшся. Мене ж повезуть до міста. Я знайду спосіб, як їх позбутися.

Вона не рухалася. На ньому лишилися тільки труси-боксери. Поволі наростало відчуття коєного святотатства.

— Ти, схоже, геть сам не свій, — зауважила вона.

Він відчув цілковитий спокій — як перед великим блефом у покері. Настроївся на жіноче. На те, що, коли буде треба, він утратить усе.

— Ці хлопці на вулиці, — продовжував він, — поліцейські, вони не бачили тих, хто забрав Клару-Марію. А я бачив. Це не добренькі дідусі й бабусі. Це злий король і зла королева. Дітей ніхто і не думає повертати. Їх вивезуть.

Вона пильно дивилася на нього. Потім здійняла руки і роз стебнула перший ґудзик.

— Відвернися, — сказала вона. — І заплющ очі.

Відвернувшись, він притиснувся чолом до ароматного дерева сповідальні.

Він настроїв слух на її голизну, на її шкіру. Йому не треба було бачити її, щоб потонути в ній. Це була одна з переваг, здатних примирити з дійсністю, такого слуху, як у нього. Можна стати перед дверима до жіночої роздягальні в басейні й побачити все, що всередині.

— Затули вуха, — сказала вона. — Або всі наші договори скасовуються.

Він затулив вуха.

Вона поплескала його по плечу, він обернувся. На ній був його одяг. Стіне більше, ніж будь-коли раніше, була схожа на саму себе. Піджак, сорочка і штани підкреслювали її жіночність. Є люди, суть яких не може приховати ніякий одяг.

Він надягнув її блузку, потім блакитний халат, він піймав своє відображення у вікні, що виходило в двір, тоді заправив волосся під хустку.

— Сонячні окуляри? — попросив він.

Із сумки, що стояла на підлозі, вона витягла сонячні окуляри й маленьке люстерко.

Якби в його розпорядженні було двадцять хвилин і гримерний набір, він зміг би якось змінити своє обличчя. Але тепер не лишалося нічого іншого, як заховати його. Він начепив сонячні окуляри, знайшов у сумці носову хусточку, розгорнув її і притис до обличчя, неначе хотів стримати ридання.

Він надів її сандалі, у них був однаковий розмір. Його завжди захоплювали її ступні — великі, сильні, пласкі, пальці спереду розходились віялом, він чув, як багато вона бігала босоніж у дитинстві — галявинами Скаґена, паркетними підлогами в «ялиночку», утрамбованими газонами і приватними пляжами. Він кинув останній погляд на милиці. І вони із Стіне пішли.

Незважаючи на біль, він поринув у свою жіночність. Відчув яєчники. Відчув важкість жіночої ходи, пружність кроку, легке похитування стегон. Вона відчинила двері. Надворі їх зустрів порив вітру.

— Це казна-що, — сказала вона.

— Ти маєш дуже переконливий вигляд, — відгукнувся він. — Дуже по-чоловічому. За дверима стоїть моя валіза. Візьми її в руки. Йди так, ніби вона важка. Коли жінки і чоловіки несуть щось важке, їхня хода схожа. Трохи підніми валізу, щоб вона частково затуляла тебе. Сідай на заднє сидіння і не розмовляй з ними.

— Це погано кінчиться.

— Це приречено на успіх. Це архетип успіху. Як у «Фіделю»[91]. Вона шукає свого коханого в підземному світі. Перевдягнена чоловіком. Коли закохані справді стають близькі, їм доводиться відкрити протилежну стать у самих собі. По той бік цієї подорожі вони обов’язково возз’єднаються.

— По той бік я більше ніколи тебе не побачу.

— Ти втечеш від них. Ти переконаєш африканку і Франца Фібера. Вони мої вірні помічники. Ви візьмете машину. І заберете мене в Державній лікарні. За годину.

Синя Пані, схоже, чекала на них. Біля басейну. За кущами. Прислухаючись до води. І ось вони опинилися перед нею.

Вона оглянула їх. Уперше за весь час він почув, що вона втратила рівновагу і справді приголомшена. Але майже миттєво тиша відновилася.

Вона не кричатиме. Ось зараз вона повернеться, перетне подвір’я і покличе Мерка, ніяк не порушуючи загального спокою. Щойно вона обернеться, він зав’яже їй рот хусткою. Це буде ще один крок до етичного занепаду — застосування грубої сили щодо немолодої жінки й ігумені монастиря. Але іншого виходу у нього просто немає.

Вона подивилася повз Каспера прямо на Стіне. На її чоловіче вбрання і стрижку «під пажа».

— Каспер Кроне, — сказала вона, звертаючись до Стіне. — Біля входу вас чекають двоє поліцейських. Стіне, пройдіть до воріт, там стоїть патрульна машина. Вони обіцяли підвезти вас до міста. Хай буде з вами Господь!

6

Перед входом стояли дві машини: поліцейська патрульна й цивільне «рено». Біля патрульної машини стояли двоє поліцейських. Він пішов до «рено». Долаючи пориви вітру. З «рено» вийшли два ченці.

Подивившись на них, він почув двояку реакцію. Суміш здивування і співчуття через носову хусточку і сльози. І трепетання пробуджених інстинктів, які така жінка, як він, має викликати у чоловіків, якщо вони не співаки-кастрати й не ангели.

Вони відчинили йому дверцята, він сів на заднє сидіння.

Стіне вийшла з будинку, прикривши обличчя вилогою піджака. Мерк ішов за нею, поруч — Синя Пані, вона й звернулася до поліцейських.

— Я попросила його закривати обличчя, — пояснила вона. — Його треба захистити від можливих контактів із пресою. Нам не потрібно, щоб його хтось упізнав.

Машина, де сидів Каспер, завелася й виїхала на шосе.

Він поринув у сидіння, віддавшись знемозі, яка часто очікує нас у машині. Він згадав поринання в сон у «вангарді» в дитинстві, дотик материної руки до щоки. Йому хотілося, щоб вона була зараз тут, поруч з ним, хіба це соромно — нудьгувати за матір’ю, коли тобі сорок два і ти йдеш по tightrope[92] над прірвою? У нього боліли всі суглоби. У кого б знайшлася кава, знайшовся б арманьяк, знайшлося б трохи органічної хімії, щоб не заснути.

Нічого цього не було. Замість цього почалася молитва. Молитва — це паперовий кораблик бадьорості, що лине мирським потоком утоми.

Він міг би здатися. Міг би сказати, хто він такий. Його б відвезли в Аудебо. Він міг би поринути в сон. Почекати, поки вони розберуться з його справою. Вони б дотримали своєї обіцянки. У листопаді він би вже виступав у Центральному цирку. Першого квітня — у