Читати книгу - "Місто біля моря"

ми, більшовики, самі звернемо собі в’язи, а потім, зневірившись у цьому, всі оці черчіллі вирішили діяти інакше. Озброєні сили чотирнадцяти держав привели до нас ватажки інтервентів, щоб задушити молоду Радянську країну, і зазнали поразки. Отак приблизно можна розтлумачити це слово на фоні міжнародної політики. Але інспіратори бувають різні, не обов’язково тільки англійські міністри… Скажімо для прикладу, можуть такі типи пролізти і в ряди робітничого класу, і хоч масштаби їх дій бувають куди менші, аніж Черчілля, все одно вони завдають великої шкоди нашій загальній справі. Взяти, наприклад, ливарний цех. Працює в ньому така особа, яка в роки громадянської війни бовталась між батьком Махном і генералом Денікіним. Дожила ця особа до сьогоднішніх днів реконструкції. Дають їй на машинку напарника, молодого хлопця, який ще не знає наших порядків. Зрозуміло, що молодий хлопець міг би свідомо ставитися до виробництва, працювати чесно, не за страх, а за совість, а літній робітник, здавалося б, повинен допомагати йому в цьому. А тут — навпаки. Особа, про яку йдеться, інспірує новака зовсім на інше: на брак, на роботу абияку, на халатне, наплювательське ставлення до радянського виробництва. А до чого призводить така інспірація? Сотні деталей ідуть у брак, а десь там, на селі, селянин чекає не дочекається замовленої жатки і кляне на чім світ стоїть отаку змичку міста з селом. Тобі ясна моя відповідь?

Звідусіль почувся сміх. Погляди присутніх спинялись на Кашкеті, який, уткнувши обличчя в широченний емалевий кухоль, удавав, що він старанно п’є чай і нічого не чує.

— Ну, коли запитань більше немає, будемо продовжувати читання, — сказав Флегонтов і, кивнувши Маремусі, пішов назад, до Головацького.

Маремуха подивився вдячними очима на Флегонтова, відкашлявся і почав читати уже рішучіше:

— «… Звичайно, можна було б ставитися до заяв Черчілля без цілковитої серйозності, знаючи, що його слова ніколи не можна було сприймати за чисту монету, коли б не його становище міністра фінансів…»

Гаряче опівденне сонце ударило мені в очі, коли за кілька хвилин до закінчення перерви я вийшов услід за Флегонтовим з їдальні. Стояли на коліях покинуті робітниками на час обіду вагонетки, догори засипані свіжообробленими, маслянистими болтами; сопіла вдалині кочегарка, шуміли не замовкаючи вагранки, плавлячи чавун.

— Земляк читав? — спитав мене Флегонтов.

— Еге! В одному фабзавучі вчилися.

— Молодець, не розгубився.

Але мене мучила одна думка: чи маю я право сказати Флегонтову, секретарю партійного осередку, що в одному він трохи помилився? І я обережно зауважив:

— Але де в чому я з вами не згоден, товаришу Флегонтов!

— А в чому саме? — Він повернув до мене крупне загоріле лице, з ледь помітними слідами віспи, якою хворів він, мабуть, у ранньому дитинстві.

Я помітив, що козирок його військового кашкета лиснів від графіту. Ще, очевидно, з часів громадянської війни служив він йому тут, на заводі!

— Натякаючи на те, що Кашкет підбиває свого напарника на брак, ви цим самим мовби вигороджували Тиктора. Мовляв, Кашкет — це бракороб і ледар, а Тиктор — немовля. Не так це насправді, товаришу Флегонтов! Коли б ви тільки знали!..

Кирило Панкратович перебив мене:

— Скільки років Тиктору?

— Приблизно вісімнадцять.

— Отож. А що я міг би знати?

Збиваючись, я розповів, як поводив себе Тиктор у нас у фабзавучі, як він протиставляв себе колективу, як, бувши п’яним, не з’явився на чопівську тривогу.

— І це все? — спитав Флегонтов.

— Але ми його виключили з комсомолу! Це невиправна людина.

— Ти помиляєшся, Манджура, — спокійно сказав Флегонтов. — Розкидатися людьми не можна. Наскільки я розбираюся в цій справі, і з особистих спостережень, і з твоєї розповіді, твій землячок — гонористий хлопець, собі на умі. Але й таких можна перевиховати. Розумієш, Манджура, нам треба битися за кожну людину, тим більш — за молоду. Я певен: виключення з комсомолу залишило зазублину в його душі. А ти дай йому зрозуміти, що не все ще для нього втрачено. Я не хочу, щоб ти, комсомольський організатор, відмахувався від людей, подібних до цього Тиктора. Не в наших це інтересах. Костричитися стане — наступай. Принциповим будь. Найлегше — об’явити людину невиправною і поставити на ній хрест. Але ж навіть злочинця іноді можна направити на вірний шлях нашою переконаністю. Адже правда на нашому боці! І додержуючись цієї правди, треба нам по-ленінськи ставитися до людей…

… Увечері зірвався тримунтан[10] і білі баранці побігли через бухту. Гострий степовий вітер гнав їх із страшенною силою, загортав гребінці хвиль, і тоді водяний пил злітав догори, рожевіючи у відблисках холодного вечірнього сонця! Його світло забарвило на кілька хвилин лице Маремухи і, мабуть, моє теж густо-багровою фарбою. Вода затоки, схвильована рвучким вітром, змінювала свій колір на очах у нас. Сиділи ми на лавці поблизу портового ресторану.

Непомітно настала ніч. Присмерки вкрили землю синюватим серпанком і принесли сюди до нас, на маленьке узгір’я, солодкий запах свіжоспеченого хліба і солоної морської вологи.

Знаючи, що у Петра нема сьогодні репетиції в клубі, я запропонував йому піти погуляти по бережку моря. Петрусь охоче згодився, і коли ми сіли на лавці, він сказав, полегшено зітхнувши:

— Добре мене сьогодні Флегонтов виручив, правда? Наче знав, що в англійських справах я розбираюсь не дуже. Розумієш, я про Китай націлився говорити. Скільки виписок собі зробив — жах! А Головацький примусив читати про взаємини з Англією…

Він помовчав і раптом, наче наважившись нарешті скинути з себе зніяковіння, гаряче заговорив:

— Слухай, Василю, а ти пам’ятаєш звернення Сунь Ят-сена до Радянського уряду?

— Я пропустив якось… Але ж… Чекай… Він же помер?

— А він перед смертю своєю звертався, весною минулого року. Викликав, розумієш, до себе своїх друзів і продиктував їм звернення. Як здорово написано! Ось послухай: «Ви, — пише Сунь Ят-сен, — очолюєте Союз вільних республік — ту спадщину, яку залишив гнобленим народам світу безсмертний Ленін. За допомогою цієї спадщини…» — Петро наморщив широкий лоб, намагаючись пригадати точні слова, і потім радісно промовив: —… Так, а потім далі: «… За допомогою цієї спадщини жертви імперіалізму неминуче доб’ються визволення від того міжнародного ладу, основи, якого споконвіку кореняться в рабовласництві, війнах і несправедливостях…» Здорово сказано, правда? Яка упевненість! А закінчує він як: «Прощаючися з вами, дорогі товариші, я хочу висловити надію, що незабаром настане день, коли CPСP буде вітати в могутньому, вільному Китаї друга і союзника, і що у великій боротьбі за визволення поневолених народів світу обидва союзники підуть до перемоги пліч-о-пліч». Ти розумієш, Василю, можливо, ми з тобою