Читати книгу - "Мідний король"

піску. Він ніби чекав чогось — і тепер дочекався. Склепіння печери, страх яке низьке, лягло Розвіяру на плечі, і прийшов забутий страх — страх опинитися замкненим у товщі землі, без повітря та світла. Волосся стало диба.

— Мені не треба твого, — повторив Розвіяр і поточився.

Зовсім поряд шуміла річка. Потріскувало каміння — можливо, за декілька хвиль треба було ждати нового обвалу. Розвіяра пройняв піт на думку, що він може назавжди залишитися під землею разом із мерцем, чия присутність відчувалась, як холодні руки, зімкнені на шиї.

— Розвіяре! — гучно покликала Яска ззовні. Її голос розбив наслання. — Що там?

— Мені не треба твого! — утретє повторив Розвіяр. — Лишайся мертвим!

І вибрався з печери під небо.

* * *

Повернулась підмога з табору Дол-Шерта: сам колишній моряк, а з ним троє його людей з мотузками й жердинами. Горлорізи не почували трепету перед мертвим магом, але Дол-Шерт знав більше, ніж вони, і довго мовчав, коли Розвіяр розповідав про свою знахідку.

— Не треба його чіпати, — скінчив Розвіяр.

Дол-Шерт вилаявся.

— Час іде, секретнику. Коли ми ввійдемо в замок?

— Завтра, — сказав Розвіяр.

Дол-Шерт довго його роздивлявся. Осміхнувся:

— Ти дуже впевнений у собі, гекса. Якщо ти обдуриш — я зварю тебе в казані. Мені вже доводилось таке робити.

— Не сумніваюсь, — сказав Розвіяр. — Не сумніваюсь, що доводилось.

Зсування припинилось. Річка обвиклася з новою лінією берега, і вода пінилася навколо каміння, на вигляд метушлива й безсила. Насправді — Розвіяр знав — каміння вже потрапило у владу постійної, невтомної, безжальної сили, яка, злизуючи на рік по піщинці, прогризає ходи в товщі каменя, закругляє гострі кути, ховає явне й оголює сховане. Вода схожа на час, подумав Розвіяр й усміхнувся: там, під землею, він пережив такий струс, що тепер його думки були безформними й відірваними.

Він не тямив, скільки минуло часу. Люди Дол-Шерта проклали тимчасову дорогу через провал, але вниз, у печеру, не спускались. Яска якийсь час сиділа поряд, потім зникла. Він помітив це не одразу.

— Яска?

Двоє горлорізів, приставлених шпигувати, зиркнули на нього з підозрою.

— Де дівчисько?! — спитав він у нестямі. — Куди ви дивитесь, сліпі прилипачі, очі на заду?!

У цю мить Яска вилізла з печери на дні провалу, спинилась і примружилась від яскравого денного світла.

Він на мить уклякнув. Потім зістрибнув униз, відчув, як зрушився камінь під ногами. Знову затріщала земля; Розвіяр схопив Яску за плечі, ладний убити її:

— Ти що?! Ти…

— Зажди. — Вона була дуже бліда, нижня губа прокушена до крові. — Допоможи мені… вибратися.

З допомогою горлорізів він підняв її нагору й вибрався сам. Шуміла річка, ніжно підточуючи берег, в’їдаючись у скелю. Яска часто кліпала, щулилась, тулила до грудей міцно стиснуті кулаки.

— Навіщо ти туди пішла? Навіщо?!

— Ходімо. — Ледве відсапавшись, вона потягла його назад уздовж берега. Горлорізи відстали.

— Яско? — Тепер, коли паніка й лють зійшли, Розвіяр відчув нове й усе більше занепокоєння. — Послухай… що?

Вона кивнула — пташиним рухом, ніби дзьобнула. Розкрила ліву руку. Поглянула на червону долоню зі слідами ввіпнутих нігтів. Лівою долонею розтулила праву — з видимим зусиллям. Нестерпно блиснув під небом бірюзовий камінь.

Розвіяр захитався.

— Він мені віддав, — прошепотіла Яска. — Я присягаюсь. Він мені віддав сам.

— Він мертвий.

— Так. Він страшно сильний, і мертвий…

Яска раптом обійняла його лівою рукою… Міцно притиснулась. Відпустила. Заговорила швидко, гарячково, ковтаючи слова:

— Я тільки раз бачила мага. Племінника не рахую, він зовсім малий. Тільки раз, того старого, що прилетів на криламі по хлопчика, а я його оглушила… А тепер — я бачила справжнього мага, Розвіяре. Мертвого… перший раз у житті. Я зрозуміла, що це.

Вона знову розтулила кулак. Перстень Ранку-Без-Похибки лежав на її долоні.

— Ти знаєш, хто він такий? — тихо спитав Розвіяр.

— Так. Зрадник, убивця, кат свого народу. Страшна людина… тобто звіруїн. Розумієш, мені допомогло, що він звіруїн, я уявила собі Лукса, мені стало не так страшно… Я просто ввійшла й дивилася на нього, мені було моторошно від того, що я розуміла, що він таке. Коли це його рука — права — розсипалася зовсім… На порох… І перстень покотився. І от, поки він котився по каменю, я зовсім зрозуміла, ясно, як небо, що він мені віддає. Він знав, що я… маг, розумієш.

Розвіяр різко озирнувся. Горлорізи були зовсім поряд, але шуміла річка, заглушаючи слова.

— Ніхто не має знати, — промовив він, відчуваючи, як тріскається висохла шкіра на губах.

Вони спинились біля того самого місця, де сиділи ще годину тому, дивлячись на гори й на річку. Тут, у цьому самому місці, Розвіяр колись відпустив Лукса, замість того щоб виконати наказ володаря й убити полоненого. Розвіяр був уражений зустріччю з Ранком-Без-Похибки, але те, що сталося з Яскою, розбило його на гамуз.

— Ніхто не має, — пошепки повторив він. — Сховаймо його, цей перстень.

— Я його надіну.

— Яско…

— Я надіну й замотаю палець ганчіркою. Ніхто не побачить.

— Яско, це його перстень…

— У будь-якого мага має бути перстень. Ти казав. — вона поглянула на свою ліву руку з надітим на палець дерев’яним перснем. — І ще — у будь-якого мага має бути вчитель. Вважатимем, що Ранок — мій учитель. Він сам так захотів.

І перш ніж Розвіяр устигнув стримати її, вона наділа перстень з бірюзовим каменем на вказівний палець правої руки.

* * *

Надвечір прибув гінець: караван із рабами спинився на ніч у Кипучці. Люди змучилися швидким переходом, караванник злякався, хоч би товар не зробився непридатним, і дозволив рабам відпочити на березі теплого озера.

— Ти сказав «завтра», секретнику, — нагадав Дол-Шерт.

— Сказав, — погодився Розвіяр. — Відійди й дай мені подумати.

Колишній моряк стримався. Імовірно, уявив, як варитиме Розвіяра в казані. Сяйнув очима й відійшов.

— Ти нічого не відчуваєш? — уп’яте спитав Лукс у Яски. Та сиділа, колисаючи руку з перетягнутим ганчіркою пальцем. Палець був неушкоджений — пов’язка ховала перстень Ранку-Без-Похибки.

— Нічого, — озвалась вона відчужено. — Крім того, що перстень мені саме до міри… Я гадала, щось нове відкриється, — зізналась вона з несподіваною образою.

Розвіяр дивився на замок.

Сьогодні людей Дол-Шерта обстріляли — ховаючись серед каміння, горлорізи підійшли занадто близько. Двох легко поранили. Зробилося ще зрозуміліше, що приступом замок не взяти: захисники, здається, навіть не ощадили стріл.

— Там збройниця в нижньому ярусі, — сказав Розвіяр. — Кузня, заготованки…

— Скажи, ти навмисно привів цього старого? Щоб запустити його в замок? — несподівано спитав Лукс.

— Ні. Чесне слово. Навпаки — я думав, сотник Бран допоможе домовитись із ними.

Лукс щигликом спушив китицю на кінчику свого хвоста:

— Може Ранок-Без-Похибки допомогти нам ввійти в замок?

— Ранок-Без-Похибки