Читати книгу - "Мідний король"

ніколи нікому не допомагав, — відповіла за Розвіяра Яска. — Тільки собі.

Її ніздрі роздувались. Розвіяр насторожився:

— Ти щось відчуваєш?

Вона помовчала.

— Так, — відповіла без особливої певності. — Смердить димом.

— Це і я відчуваю, — сказав Лукс. — Палять першокласну деревину! На дрова пускають! Наш приятель, торгівець Ремиш, вуса б на собі повисмикував з образи!

— Це інший дим. — Яска поїжилась. — Розвіяре… підеш зі мною?

— Чому ти пропонуєш тільки йому? — Лукс схопився на всі чотири лапи. — Ви сьогодні вже ходили… Розвіяре, будь ласка, ну зажди нас тут!

— Ти поранений…

— Був! І не шукай відмовок, вона й моя дружина теж! Чому нам не пройтись удвох — просто погуляти? Просто?

Розвіяр бачив, як Яска розгубилась.

Він бачив, як блищать очі в Лукса і як його смаглява шкіра стає ще темнішою від спалого рум’янцю.

Він озирнувся. Горлорізи прислухались до їхніх слів. Звісно, потягнуться слідом: наглядатимуть, але й допоможуть у разі небезпеки. Лукс у чомусь має рацію; на думку про їхню майбутню прогулянку в Розвіяра ніби розпрямилася в грудях залізна стрічка з загостреними краями.

— Ідіть, якщо хочете, — сказав він сухо.

Яска вагалась. Лукс підхопив її під руку й буквально потягнув угору по горбах; на боках у нього похитувались клинки в піхвах. Ми так і не навчились парного бою, подумав Розвіяр. Зі щитами… Прикриватись від стріл… Із вершників на звіруїнах виходять чудові ловці крилам…

Вечоріло. Замок стояв, величний і жалюгідний своєю занедбаністю. Розвіяр знав, що спроби відшукати підземні та скельні ходи ні до чого не привели: усюди були тільки завали, де природні, а де й рукотворні. Захисники руїн не бажали удару в спину.

Де поховано володаря, подумав Розвіяр із тугою. Що стало з його могилою? «Мідний королю, Мідний королю»…

Розвіяр двома долонями потер вуха. Йому було холодно — що хвилини, то холодніше. У такі хвилини — бездіяльності, заціпеніння — йому завжди заходила в голову та сама думка. І тепер, сидячи на камені, він механічно почав перебирати в пам’яті все, що в нього є, намагаючись відшукати щось по-справжньому дороге.

Ох, як добре було б повзти в пустелі, помираючи зі спраги, і знайти джерело. І принести його в жертву Мідному королю, сміючись від щастя потрісканим ротом. Як дрижав голос у володаря, як тряслась його рука…

Сонце давно спустилося за гори. На смерку околиці замку на мить зробилися знайомими — такими, якими їх пам’ятав Розвіяр. Ось стежина, по якій ганяв його сотник Бран з мішком каміння за плечима. А там далі стояв сарай, де зберігались інструменти — кирки, лопати, блоки та ланцюги, коромисла. А якщо задерти голову, можна розгледіти вікно Східної темниці, де він провів багато ночей, згадуючи ліс, оселю, батька й матір.

Розвіяр зажмурив очі, намагаючись хоч краєчком, хоч уривком повернути ці спогади. Але не бачив ні лісу, ні білок, ні світлячків — тільки згарище. Тільки руїни.

— Мідний король! — прошепотів він крізь зуби.

Бажання негайно принести що-небудь у жертву, змінитись, осяятись ізсередини було таким сильним, як голод і спрага. Він уп’явся очима на свої долоні: що? Що в нього є?!

— Посиджуєш, секретнику?

Він упізнав голос Дол-Шерта і не став обертатись. Колишній моряк підійшов перехильцем — під чоботами поскрипували камінці.

— А баба твоя цілується з напівлюдиною, — сказав Дол-Шерт з неприхованим задоволенням. — То ж бо я дивлюся…

Розвіяр мовчав.

— У звіра причандали побільше твоїх. — Дол-Шерт гучно позіхнув. — А в тяглового рогача, приміром, ще більші. Що, вона в тебе на чотириногих западає?

Розвіяр мовчав.

— Придумав, як увійти до замку? — м’яко спитав Дол-Шерт.

Розвіяр мовчав.

— Думай, — ласкаво запропонував Дол-Шерт і відійшов. Розвіяр чув, як віддаляється хрускіт каміння під його ногами. Поглянув на свою руку, стиснуту в кулак: між пальцями виступила кров. Гострий камінець, стиснутий у долоні, глибоко поранив шкіру.

Швидко смеркалось.

— Розвіяре!

Він обернувся.

Перелітаючи з каменя на камінь, збігаючи по непрохідному схилу легко, як можуть тільки вода й звіруїни, до нього мчав Лукс. Яска сиділа верхи; щоки в неї були яскраво-червоними — чи то від шаленого гону по горах, чи то ще від чогось. Лукс підскочив до Розвіяра й став як укопаний — того обвіяло гарячим вітром, змішаним запахом їхніх тіл. Добре, що в півмороку Яска не бачила його обличчя. А Лукс…

— Ходімо з нами, — швидко сказала дівчина. — Будь ласка. Ходімо.

* * *

Небо, пригаснувши до блідо-опалового кольору, ніби передумало темніти й зачаїлось, випустивши три-чотири яскраві зірки. Зубчасті верхівки гір облямовували його, немов спокійне озеро.

Лукс ішов попереду, і далі несучи на спині Яску. Розвіяр пробирався слідом. Услід щось кричали горлорізи Дол-Шерта: спершу погрожували й веліли спинитись, потім кинулись наздоганяти, не спускаючи підопічних з очей. До них підтягалась підмога.

— Що там? — сварливо спитав Розвіяр.

— Дим! — вигукнула Яска. — Нам туди, Луксе! Лівіше!

Розвіяр раптом упізнав це місце. Ось стійка, на якій колись сидів лучник. Ось поворот дороги, за яким замок зникає з-перед очей.

— Дим? Де?!

— Там! Вище!

Тепер Розвіяр і сам відчував цей запах. Побіжно пригадав розповідь плотогона Яшми: знайшов у руїнах чашку, бачив дим високо на схилі…

— Ти маєш поглянути, — сказала Яска, важко дихаючи. — Ми не підходили близько… Ти маєш сам…

Коли це Лукс припав до землі всіма чотирма лапами. Яску кинуло йому на спину.

— Богине Воф, — Лукс здригнувся від голови до кінчика хвоста. — Я не піду туди. Це ж…

Він дивився вперед, туди, де в сутінках виднівся стовп чорного диму.

— Так, — сказав Розвіяр, відчуваючи, як до нього повертаються сили. — Хто знайшов? Ти, Яско?

Він стиснув її так, що вона запищала:

— Пусти!

— Ваша могутносте…

— Пусти, дурний!

Лукс ковтнув:

— Я… не піду туди. Не люблю їх.

— Зажди тут. Яско, ти теж.

— Я піду з тобою! Я це знайшла…

— Зажди тут.

Нове гніздо виявилось поряд зі старим — нижче на один поворот дороги. Не було ні каміння, яким звичайно обкладають яму вогнянки, ні блоків, ні ланцюгів, ні охоронців; Розвіяр затамував дихання, прикрив лице рукою й заглянув униз, у яму, в гніздо.

Очі відразу ж почали сльозитись від диму й жару. Кліпаючи й змахуючи сльози, Розвіяр побачив маленьку, худу, з довгим хвостом пташечку, схожу на великого чиркуна. По її пір’ю бігали іскри. Вона сиділа, розметавши величезні прозорі крила — прикривала кладку з трьох яєць, розжарених до червоного, схожих на великі потворні голови.

Розвіяр випрямився, відчуваючи, що не стає повітря. Відповз убік, віддихався. Жодної думки не було в голові, тільки стугоніла кров.

Він одірвав клапоть від плаща й перев’язав лице. Затамував дихання й знову схилився над гніздом. Довгий меч