Читати книгу - "Республіка Шкід"

гарячковій метушні товкучки металось і судорожно дихало приречене на загибель минуле.

Працюючи над своєю книгою, молоді автори розуміли — або, точніше, відчували, — що без цього фону часу їхній шкільний літопис був би набагато менш серйозний і значимий.

Але, по суті, не тільки в повісті, а й у самій школі, про яку в ній мовиться, можна простежити виразні прикмети часу. У Шкіді, як і за її стінами, ще боровся відживаючий старий побут з першими паростками нового. І зрештою нове взяло гору.

Про це переконливо говорять самі ж вихованці Шкіди.

Згадаймо лист Цигана і його ж слова, сказані в той час, коли він був уже не шкідцем і не учнем технікуму, а дорослою людиною, агрономом радгоспу: «Шкіда хоч кого виправить!»

Зустрічі колишніх шкідців, шляхи яких після випуску з школи розійшлися, чимось нагадують «ліцейські річниці», хоч буйна, вбога й голодна Шкіда так мало схожа на Царськосельський ліцей.

Зустрічаючися після недовгої розлуки, молоді люди, які вже вступили в життя, з інтересом оглядають один одного, ніби визначаючи на око, наскільки вони змінились і подорослішали, сердечно згадують відсутніх товаришів, свою незвичайну школу н її доброго, дивакуватого керівника, якого, зрештою, встигли узнати й по-справжньому полюбити.

Якби діяльність цієї школи була й справді тільки «педагогічною невдачею», її навряд чи згадували б добром колишні вихованці.

Але, мабуть, ще більше може сказати про Шкіду саме доля вирощених нею людей.

Недарма співали вони в своєму шкільному гімні:

Хоч нелегко нам іти –

Ми досягнемо мети:

Вийдемо у люди.

Серед колишніх вихованців Шкіди — літератори, вчителі, журналісти, директор видавництва, агроном, офіцери Радянської Армії, військовий інженер, інженери цивільні, шофер, продавець магазину, складач у друкарні.

Хіба це педагогічна невдача?

Однак заслугу перевиховування колишніх безпритульних і малолітніх злочинців не можна приписати повністю ні Вікмиксорові (хоча він і вклав у це всю душу), ні найкращим із його співробітників. Ніякими зусиллями не справилися б вони з непокірною, різнохарактерного і в той же час згуртованою вольницею, коли б на неї одночасно не впливали інші — більш могутні — сили.

Про те, що саме відіграло вирішальну роль у долі шкідців, можна дізнатися, прочитавши одне з оповідань Л. Пантелєєва.

Це оповідання, що називається «Американська каша», написано у формі відкритого листа до колишнього президента Сполучених Штатів Гувера, засновника АРА — Асоціації допомоги голодуючим.

Звертаючися до президента, Л. Пантелєєв каже:

«… Я в той час не був письменником. Я був тим самим голодуючим, яким ви допомагали.

Я був безпритульним, бродягою і в тисяча дев'ятсот двадцять першому році попав у виправний заклад для малолітніх злочинців. Я висловлююся вашою мовою, бо боюся, що ви мене не зрозумієте. По-нашому, я був соціально-запущеним і попав у дефективний дитбудинок імені Достоєвського…»

Певно, не сподіваючись на літературну обізнаність президента Гувера, Пантелєєв вважає за потрібне цілком серйозно пояснити:

«… Достоєвський — це такий письменник. Він уже вмер».

А потім веде далі:

«У цьому будинку нас жило шістдесят чоловік. Гарний був час.

Для вас — тому, що тільки недавно закінчилася світова війна і ваша країна з апетитом поїдала і перетравлювала воєнні прибутки…

Для нас цей час був гарним тому, що вже закінчувалася громадянська війна і наша Червона Армія поверталася додому з переможними піснями, хоча й у рваних опорках. І ми теж бігали без чобіт, ми ледве прикривали свою наготу ганчірками і писали диктанти й задачі олівцями, які рвали напір і ламалися на кожній комі. Ми голодували так, як нс голодують, мабуть, ваші вуличні собаки. І все-таки ми завжди всміхалися. Бо цілюще повітря революції замінювало нам і кисень, і калорії, і вітаміни…»

Далі, в «Листі до президента» розповідається, як у благодійній їдальні АРА хтось перекреслив хімічним олівцем навхрест обличчя Гувера, що самовдоволено дивився з портрета, і під портретом написав: «Old devil» («Старий диявол»).

Сталося це незабаром після того, як на американському пароплаві «Old devil», що стояв у петроградському порту, офіцер у кашкеті з золотими зірками жорстоко побив кухаря-негра, котрий кинув шкідцям з борту якийсь пакетик.

Хто саме перекреслив портрет Гувера чорнильним олівцем, ні автор «Листа до президента», ні його тодішні товариші не знали, але на грізне запитання: «Хто це зробив?» усі вони, не змовляючися, встали з-за стола і хором відповіли: «Я!»

За цю історію їх вигнали з їдальні АРА, позбавили американської шоколадної каші, маїсового супу, какао й білих булок, а заодно й відпустки на цілих два місяці.

«Знову ми сьорбали несмачний ріденький суп з мороженою картоплею. Знову жували ми хліб з кофейної гущі. І знову й знову ми набивали свої шлунки кашею, в якій було більше каміння, аніж цукру чи масла…»

Вихованці школи для дефективних, які так довго не визнавали ніяких законів і не були в злагоді з міліцією та карним розшуком, відчували себе, однак, радянськими громадянами, дітьми революції.

Часто вони запитували Вікмиксора:

«— Вікторе Миколайовичу, чому у нас у школі не можна організувати комсомол?

Вікмиксор хмурив брови й відповідав, розтягуючи слова:

— Дуже просто… Наша школа дефективна, майже з тюремним режимом, а в тюрмах і дефективних дитбудинках осередки комсомолу організовувати не дозволяється… Вийдете з школи, рівноправними громадянами станете — можете і в комсомол, і в партію записатися».

Хлопці довго й настійливо просять Вікмиксора дати їм учителя політграмоти, але після кількох невдалих гастролей дуже сумнівних викладачів самі вирішують організувати гурток, щоб вивчати політграмоту й марксизм. Збираються по ночах у дров'яному сараї або в коридорі вогкого напівзруйнованого будинку. В жовтому світлі недогарка Єонін, на прізвисько Японець, трохи більш обізнаний у галузі політики, ніж інші шкідці, читає їм доповіді про з'їзд комсомолу, про конгрес Комінтерну.

Збори ці оточені романтичною таємницею, і паролем для учасників стають приказки з жаргону картярів і кримінальників:

«— Чотири збоку! Вашим край».

Або:

«— Гроші ваші! Будуть наші!»

Про нічні зборища стало нарешті відомо всюдисущому Вікмиксорові. Як і в багатьох інших випадках, він зумів вчасно підхопити й спрямувати в нове русло витівку шкідців. За його порадою, замість «підпільного комсомолу» було організовано в школі відкритий гурток, якому дали назву «Юний комунар», скорочено — Юнком.

На перших порах юнкомцям довелося витримати шалений