Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

Тут я бачив людей, які вмирали самотньо, повільно, розуміючи, що їх принесли в жертву задля чиїхось корисливих інтересів, їх упіймали в пастку і залишили вмирати кожного в своїй хаті, в результаті політичної постанови, яку прийняли десь у далекій столиці за конференційними та бенкетними столами. Не було навіть утіхи неминучості, яка б полегшила страждання.

Найжахливіше виглядали малі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роздутих животів. Голодування стерло з їхніх облич будь-які сліди молодості, обернувши їх на вимучених потвор; лише в їхніх очах теплилися залишки дитинства. Скрізь ми знаходили чоловіків і жінок, що лежали ниць, з розпухлими обличчями та животами, з очима, позбавленими будь-якого виразу».

У травні 1933 р. один подорожній налічив шість трупів на дванадцятикілометровій смузі між двома селами у Дніпропетровській області. Зарубіжний журналіст під час своєї полудневої прогулянки селом натрапив на дев'ять трупів, включаючи двох хлопчиків у віці восьми років і дівчинку — десяти.

Один військовий розповідає, що коли їхній потяг в'їхав на Україну, вони з товаришами просто вжахнулися. Солдати передали їжу жебракам-селянам, і на них доніс комендант потягу. Одначе командир корпусу (С. Тимошенко) застосував до них досить незначну міру покарання. Коли підрозділи розгорнулися в колону, «чоловіки, жінки, дівчата, діти підійшли до дороги, що вела до табору. Вони стояли мовчки. Стояли, виморені голодом, їх відігнали, але вони знову з'явилися в іншому місці. І знову — стояли, знесилені від голоду». Комісарам довелося багато попрацювати, щоб вивести солдатів зі смутку. Коли розпочалися маневри, слідом за польовими кухнями рушили зголодовані селяни. Під час обідньої перерви солдати передавали їм свої пайки. Командири з комісарами відходили подалі, роблячи вигляд, що нічого не помічають.

Тим часом на селі «бідні жебрачили в бідних, виморені голодом просили їжі в таких самих знесилених від голоду», а ті, що мали дітей, у тих, що їх не мали. На початку 1933 р. в центрі великого українського села, «поблизу руїн церкви, яку висадили в повітря динамітом, розташувався сільський базар. Усі, хто там присутній, мають опухлі обличчя. Вони мовчазні, а коли говорять, ледве чи можуть шепотіти, їхні рухи повільні та непевні через розпухлі ноги та руки. Вони торгують стеблами кукурудзи, кукурудзяними качанами, висохлим корінням, корою дерев та коренями водяних рослин…»

Одна молода дівчина з Полтавщини, яка почувалася трохикраще за інших, описує свій Великдень 1933 р. Її батько пішов обміняти останні родинні сорочки (полотняні та вишиті речівже давно були продані) «на їжу для Великодня». Коли він повертався з чотирма кілограмами кукурудзи та чотирма висівок, його заарештували за спекуляцію (хоча й звільнили двома тижнями пізніше), а харчі конфіскували. Коли він не повернувся, «мати зварила нам суп із двох склянок сушених, мелених картопляних очисток і восьми не дуже великих картоплин». А потім з'явився бригадир і наказав їм вийти працювати в поле.

Жінці з села Федіївка Полтавської області, чоловіка якої засудили до п'яти років таборів як «члена СВУ», якось вдавалося годувати свою родину аж до квітня 1933 р. Навіть коли помер її чотирирічний син, бригади «активістів» не залишили жінку в спокої, запідозривши, що могила, викопана нею для хлопчика, була в дійсності хлібною ямою. Вони розкопали її, знайшли тіло і лише тоді дозволили матері знову поховати його.

Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча перестала ходити до школи; залишалися тільки учні старших класів. А навесні школи взагалі почали закриватися. Голодні вчителі подалися до міста. Сільські фельдшери теж — адже ліками голод не вилікуєш. Та й із міста вже ніхто не приїжджав. Навіщо це тепер? Як писав В. Гроссман, «з тих, що вмирають з голоду, все одно нічого не візьмеш. Коли держава вже не могла нічого вичавити з людини, та ставала просто непотрібною. Для чого її вчити? Задля чого лікувати?»

Навесні селянам взагалі практично заборонили зрушувати з місця. Зокрема, зберігся наказ по Північно-Донецькій залізниці від 15 березня, в якому залізничники суворо попереджувалися про те, що селяни можуть їхати кудись тільки з дозволу голови їхнього колгоспу.

Для місцевого населення існували певні обмеження й навіть заборона на працю, зокрема у промисловості. Інколи праця все-таки була, але на жахливих умовах. Наприклад, на відбудові залізничного шляху до цукроварні в одному з міст людям, які півроку не бачили хліба, давали його по 500 г на день, а цукру — по 30 г. Для цього робітники мали викопати 8 кубометрів землі за зміну, що було понад їхні сили. До того ж їсти, як правило, давали тільки ввечері, і люди часто вмирали прямо на робочому місці. Коли одному з радгоспів біля Вінниці знадобилися люди для догляду за помідорами та огірками, їм запропонували дещо більше — кілограм хліба, гарячу страву та два карбованці щоденно. Бажаючих прийшло багато, але більше половини з них були просто неспроможні працювати. Кожного дня певна кількість робітників умирали після першого прийняття їжі — це було непосильно для змученого голодом шлунка.

У квітні припинилася видача хлібних пайків, а в містах знову відкрили крамниці, де можна було купити кілограм хліба на особу за високу ціну. Але прив'язані до своїх місць селяни не могли використати навіть цю ситуацію. Ті, хто міг ще рухатися, все ж кидали свої домівки і добиралися хоча б до залізничних станцій. Часом невеликі садочки навколо цих станцій були геть усіяні трупами, яких зносили туди залізничники, котрі самі хиталися від голоду. Деякі селяни виходили просто в поле до поїздів, що проходили, і просили у пасажирів хліба; інколи їм перепадало декілька скоринок. Але згодом сил не вистачало і для цього. Так, у Харцизьку в Донбасі жебраки, яких протягом весни 1933 р. ганяли зі станції, заповнили всі навколишні сквери, де вони жили, спали і вмирали.

У великих містах становище простого люду було не менш жахливим. Не голодували лише ті, хто мав роботу та продуктові картки. Але на них за один раз можна було купити тільки кілограм хліба, а постачали його вкрай погано. Свідки зазначали, що «того, що завозили у крамниці, ледве вистачало для привілейованих класів». Для останніх існували до того ж спеціальні, закриті для інших, крамниці, якими користувалися високі партійні функціонери, державні службовці, співробітники ОДПУ, старші офіцери, керівники виробництва тощо, — специфічна риса радянського способу життя, яка зберігалася і надалі.

Доходи різних верств міських мешканців у середньому мали незначну амплітуду, але насправді все вирішувала система нормування і продажу продуктів. Так, скажімо, викладач інституту і старший співробітник ОДПУ одержували приблизно однакову зарплатню, але перший міг спожити тільки близько половини