Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

того, що споживав другий. Справа в тому, що чекіст мав спеціальні харчові картки, котрі дозволяли купувати товари за низькими цінами, і таким чином його реальні доходи набагато перевищували доходи науковця.

Загалом навіть кваліфіковані робітники і службовці в містах України заробляли не більше 250–300 крб на місяць і жили переважно на чорному хлібі, картоплі та оселедцях при постійному браку одягу та взуття. Ще влітку 1932 р. харчові норми київських службовців пообтинали від 400 до 200 г хліба на день, а норми промислових робітників — від 800 до 600 г. Щодо студентів, то їхня щоденна норма становила 200 г сурогатного хліба, тарілку рибної юшки, дві ложки каші чи кислої капусти та 50 г конини.

Черги до київських крамниць сягали півкілометрової довжини. Люди вистоювали в них не одну годину, тримаючись за пояс того, хто попереду. Ті, кому вистачало, одержували за картками 200–400 г хліба, решта ж була змушена приходити наступного дня, маючи на долоні намальовані крейдою номери.

Доведеш до відчаю селяни, незважаючи на спеціально встановлені дорожні бар'єри, прагнули будь-що дістатися до міст, але знаходили там мало допомоги. Так було у Дніпропетровську, в Донбасі, інших місцях, де майже половина прибулих уже доживала свої останні дні. Аби потрапити до Києва, уникаючи перекритих шляхів, селяни продиралися крізь ліси та болота. Інколи виживав один на кілька тисяч, але щастя його було недовгим: у місті йому все одно судилося помирати.

На вулицях міста можна було бачити моторошні сцени. Люди, як звичайно, поспішали у своїх справах, а поміж ними, на землі, повзали діти та дорослі, знесилені голодом. Досить часто на них майже не звертали уваги. Проте траплялися й інші випадки. Так, деякі кияни допомагали селянам переховуватися від міліції. А ось що повідомляє харків'янка: «Я бачила жінку, опухлу від голоду, що лежала на Кінній площі. Хробаки буквально поїдали її живцем. Уздовж тротуару йшли люди, які клали маленькі шматки хліба поруч з нею, але бідолаха була вже надто близька до смерті, щоб їсти їх. Вона лише плакала і просила медичної допомоги…» До речі, є свідчення про те, що медичним працівникам заборонялося надавати допомогу селянам, котрі перебували в місті нелегально.

У Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та інших містах буденною справою для представників місцевої влади стала вранішня очистка вулиць від трупів. Лише у Полтаві їх щоразу збирали близько 150. «Я бачив, — пише свідок київських подій, — одну таку підводу з дітьми, що лежали на ній. Вони були саме такими, якими я описую їх, — із худорлявими, витягнутими, немовби пташиними обличчями. Ці маленькі пташки долетіли до Києва, і яку користь вони мали з того? Деякі з них щось бурмотіли, повертаючи голови. Я спитав візника про них, але він тільки махнув рукою, промовивши: “Коли вони дістануться туди, куди їх везуть, вони також замовкнуть”».

На тих, котрі ще якось животіли, час від часу влаштовували облави. Робили це приблизно щотижня загони міліції та спеціально мобілізованих партійців, і робили жорстоко й безжалісно. Зокрема, 27 травня 1933 р. у Харкові кілька тисяч селян, що намагалися прилаштуватися по всьому місті у черги за хлібом, зігнали докупи, увіпхнули у залізничні вагони і перевезли до станції Лісова, де скинули до ями і залишили напризволяще.

Люди, гнані голодом, небагато виграли порівняно з тими, хто залишався помирати вдома, — хіба що на кілька днів віддалили свою неминучу смерть. Але спонука до руху була надто непереборною. Як пише В. Гроссман, «людину, що вмирає, ніби мучить і гонить якийсь вогонь, і в неї розриваються і нутрощі, і душа». Спочатку людина тікає і блукає, але врешті «заповзає назад додому. Це значить, що голод, голодна смерть перемогли».

Якщо вдатися до цифр, то з загальної чисельності сільського населення України у 20–25 млн загинуло близько 5 млн — між четвертою та п'ятою частинами. Відсоток смертності значно коливався від місцевості до місцевості й навіть від села до села — починаючи з 10 і досягаючи 100.

Найвищого рівня смертність сягнула в областях, що спеціалізувалися на вирощуванні хліба, — Полтавській, Дніпропетровській, Кіровоградській та Одеській: мінімальний відсоток тут становив 20–25. У Вінницькій, Житомирській, Донецькій, Харківській та Київській областях смертність була нижчою — 15–20 %. Краще за всіх пережили голодомор крайні північні райони України, де вирощували цукрові буряки, а ліси, ріки та озера містили багато того, що можна було використати як їжу.

Лікарі, будучи по суті державними службовцями, за наказом згори всіляко приховували дійсні причини смертності, вказуючи різноманітні хвороби, найчастіше дизентерію, посилаючись на «старечу слабість», тощо. А наприкінці 1932 р. свідоцтва про смерть припинили виписувати взагалі. Незважаючи на те, списки жертв голоду по окремих селах вели ті, хто розумів важливість цієї справи; збереглися й ретельні підрахунки, зроблені деякими офіційними особами.

До нас дійшло чимало повідомлень, у тому числі невеличких розповідей уцілілих під назвами: «Доля села Яреськи», «Гурське втрачає 44 % свого населення», «Голод спустошує село Плешкани», «430 смертей від голоду в Жорнокловому», «Спустошення голодом села Стрижівка» тощо. А поза цими і тисячами інших сіл Київщини та Вінниччини гори трупів лежали просто неба, і не було жодного спроможного поховати їх.

Подібних фактів можна навести безліч. Так, навіть у досить благополучному селищі Романкове, розташованому поблизу великого металургійного заводу в Кам'янському (нині Дніпродзержинськ), де працювали члени місцевих родин і отримували там харчові пайки, лише протягом п'яти місяців зафіксовано 588 смертей серед 4—5-тисячного населення. У селі Маківцях на Вінниччині, що мало 312 господарств і 1293 особи населення, трьох чоловіків і двох жінок страчено за обтинання колосків пшениці на колгоспному полі, а 24 родини заслано до Сибіру. Навесні 1933 р. багато сільчан померло з голоду, решта втекла. Порожнє село перекрили і повісили чорний прапор на ознаку епідемії тифу. Один з оповідачів згадує про свого батька-комсомольця, який разом із товаришами ходив по селах і встановлював напис «Вхід заборонено», оскільки просто не було можливості поховати численні трупи. У селах із 3—4-тисячним населенням (Орлівка, Смолянка, Грабівка) залишилося лише 45–80 чоловік. Село Мачухи на Полтавщині із 2 тис. родин втратило близько половини. А менші населені пункти цієї ж області, мешканцями котрих були, вочевидь, хазяйновиті селяни-одноосібники (хутори Сороки, Лебеді, Твердохліби, Малолітка), знелюдніли повністю. Населення решти вцілілих хуторів, як підрахував один агроном, скоротилося приблизно на 75 %. Кількість мешканців села Яреськи, мальовничі ландшафти якого понад річкою Ворсклою приваблювали багатьох радянських кінематографістів, зменшилася від 1500 до 700. В іншому селі на Житомирщині у 1933 р. з 3500 жителів померло 800, а на світ з'явився лише один новонароджений — син активіста. Колишній