Читати книгу - "Похорон богів"

двір. Небо проясніло й стало білясто-синім, а червоне сонце сідало за вежу Красних воріт, віщуючи годину. За воротами чулися сплутані людські голоси. Воєводи вибирали з-поміж Актутруянових та Лідулфостових варягів найщиріших. Доброчин виїхав за браму Красних воріт. Обрані стояли невеликим гуртиком, наскладавши осторонь на купу мечі, а Претич долучав до гуртика то одного, то другого варяга.

Доброчин раптом пошкодував, що дав необачне слово, яке могло обернутися йому ж на зло.

Претич вибрав уже зо дві сотні, коли Доброчин гукнув його підійти.

— Чи не вельми ти розласкавився?

— Розішлемо їх десятками по низових городах, — тихо сказав головний воєвода.

— А про Местишу Варяжка не забув?

Свенельдів син блукав десь у степах із Лютовим зятем Ільдеєю-ханом.

— Ось кого б я ще взяв, — озвався воєвода Претич, — так це Местишу Свенельдюка.

Доброчин теж не раз думав про Свенельдового сина. Чесний, непідступний Местиша подобався йому, ця приязнь виникла в нього ще з дитинства.

— Спробуй розшукати його в степу, — сказав він Претичеві. — Дамо йому Курськ або Рязань.

— Побоїться.

— Не побоїться, якщо слово даси ти. Тобі Местиша повірить... А тих двох прожени, — сказав Доброчин на цибатого Карла та малого Флелафа.

— Сігурд випросив їх собі.

Доброчин удруге нахмурився. Пересіяні варяги чемненько стояли за ровом і позирали на браму Красних воріт. Коли б не довелося пізніш починати все спочатку, дивлячись на помилуваних, думав Доброчин. А я ще дивуюся з Володимира, хай мені чорт!

Він пильніше глянув на темну купку варягів і раптом почав сміятися. Варяги були такі тихенькі й дрібні, що Доброчин лише тепер уторопав: це вже не вікінги, а побиті пси, ладні лизати господареву руку. Почувши його веселий сміх, варяги теж почали догідливе підхихикувати, тепер уже справді нагадуючи принижених побитих псів.

Доброчин пішов у вже згуслих сутінках до хорому, й коли повносили свічки, наїдки та братини з вином, наказав гукнути Претича. Скінчився знаменний для Києва день, і цих двох перехвильованих і перевтомлених людей тягло в минуле. Вони сиділи й згадували те, що відбувалось перед десятьма літами, бо й саме життя чоловіче боги створили якось так, що воно нагадувало величезне колесо, котре обертається навколо невидимої осі. Те колесо крутилось і миготіло спицями, в дивний спосіб повторюючи події й давно забуті дні. Все в житті повторювалося. Дивлячись на свічку й дослухаючись гомону за чорним слюдяним вікном, Претич спогадував літні дні перед десятьма роками, які дуже скидалися на нинішній літній день...

ПЕРЕД ДЕСЯТЬМА РОКАМИ...

Тебе в Києві вже не було, коли Святослав заходився рубати многу рать і садовити на коні молодшу й старшу дружини. Ти тоді вже сидів у Новігороді з малим Володимиром і збирав з новгородців дань. Рубав наш князь рать нібито многу, а вона виявилася замала: десять тисяч воїв і дружини. А коли ми дійшли під булгарський стольний город Преслав, булгарський цар Петро Симеонович витяг супроти нас тридесять тисяч: по троє воїв на кожного з нас. Я вже думав, що тут нам і край. Поперли булгари — хоч плач, хоч скач.

Але вони ще не знали Святослава. Як вийде наш князь конягою наперед та як крикне — аж передужив січу та брязкіт мечів: «Браття й дружино!.. Оце доведеться нам тут і полягти. Не зганьбім же київського оружжя!»

І знову до самого вечора кріпка січа була, а надвечір побігли булгари. Ввійшли ми до Преслава й сидимо. А грецький цар Іван Циміський бачить, що ми зачинились і не віддаємо Преслава йому, сле до нас доместика царського й каже: «Вдав я тобі срібло многе й ще вдам, але вийди з Преслава, бо такий був межи нами ряд: щоб ти для мене зайняв Булгарську землю. Бери з мене ще вчетверо срібла й золота та й іди собі».

А Святослав каже: «Тут середа моєї землі, бо ще мій дідо був царем булгарським. Не піду назад!»

Ну, а там ти вже знаєш... У нас воїв та дружини лишилося тисяч сім, а цар витяг супротиву нас вісімдесят тисяч. Зміг нас тоді грецький цар. Святослав каже: «Укладімо з греками вічну любов і мир, а на ту весну знову повернемось і зможемо греків».

Тоді князь іще не знав, що нам учинив Щекович. Думав — утік Свенельд у Дрестр і жде нас там, а коли підходимо до Дрестра, там і сліду Свенельдового нема: побіг до Києва поперед нас разом з усією комонною дружиною.

Йдемо малою витягою пішки понад Дніпром — аж коло Порогів печенізький Куря-хан з ордою: перегородив дорогу й стоїть. Несила нам братися з печенігами, а кінної ж дружини в нас нема... Мусимо вертати до гирла. Важке то було зимування в гирлі Дніпра. Чорний голод нас геть виснажив. Не відали вже — діждемо весни чи ні. Перебіг до нас печеніг Закур та й каже: «Свенельд урядив з Курею-ханом ряд — щоб Куря вбив вашого князя, а воїв потребив до ноги. Обіцяв йому за це свою онуку». Святослав розсердився та як закричить: «Ну, постривай же, Свенельде Ольговичу! Хай-но тільки доживу до весни — вкорочу тебе на голову! Й тебе, й синів твоїх! Кореня твого не зоставлю!..»

І якби був лишився живий — учинив би.

Звелів нам Святослав рубати дерева й ладити ладді та човни, пішому годі було проскочити повз печенігів Курі-хана, бо той поклявся Свенельдові не пропустити нас.

А ЩЕ ДВАДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...

(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Як провідав я батька вперше, то закортіло ще. Почав я ходити до старої та все торочу їй і торочу: пусти до Любеча. Вона сміється й нічого не каже на те. Не лається. Зате Свенельд, чую, аж кипить. Казав дідо Дан-приворітник, нібито Свенельд нахвалявся своїй сестрі: «Заберу дружину й піду до свого Переяславля!» А стара й до нього сміється: «Йди!»

Не пішов Свенельд ні до якого Переяславля, бо дружина ж таки була не його, а сестрина, в Переяславлі ж у Свенельда якихось п'ять сотень, та ще й непокірливий посадник Вовчий Хвіст — вельми не довіряв йому Свенельд Ольгович, бо той був начебто варяг, а любився з полянами. Цей Ульвсванс був ще тоді молодий — років на двадцять хіба