Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

непорушне лице Сема з очима чаклуна. — Зараз тут буде багато Тіней... Пам’ятаєш Германа? А Тамару?

Я нічого не відповіла. Він знову повернувся до порталу й завів свою пісню:

— Установлюю владу мою відмикальним закляттям, владу над дверима й порогом, над світлом і тінню, над кожним, хто ввійде й хто вийде. Знімаю печатку й відмикаю замкнене...

Мені не треба було особливо напружуватися, щоб побачити світ глибинним поглядом. Іній танув на стіні порталу, крізь нього проступала темна вируюча маса й з кожним словом чаклуна щільнішала. Клекотлива, липка, дріжджова, вона тяглася до мене з діри між світами, портал заповнювався потойбічним тістом, а підземелля — потойбічним холодом. Гриша за моєю спиною щось прокричав — я не розчула слів. Здається, він благав мене скоріше тікати...

Сем стояв між мною й тьмою. Як тоді, коли уберіг мене від безодні. А тепер він притягував лихо, він заклинав смерть, і я зрозуміла, що чаклун насправді божевільний: він не втримає влади над масою, готового ринути з порталу. Він стане її першою жертвою... Ні, не він! А Сем, якого боягузливий мерзотник підставив замість себе!

— Сем! — закричала я. — Сем!

Він стояв за п’ять кроків, але мене не чув. Він був лялькою, рукавичкою на руці, або маріонеткою на нитках, або навіть пластиковим пупсом, цілком покірним чужій волі. За кого я воюю, за кого збираюся вмерти — за ляльку?!

— Сем, подивись на мене!

Він продовжував бурмотіти заклинання.

— Пручайся! Скинь його владу! Ти чоловік, давай!

Мені здалося, чи чаклун на мить затнувся?

— Позбудься його! Звільнися! Будь ласка! Будь собою! Семене, я до тебе звертаюся, Семене!

Чаклунова промова стала смикана й уривчаста, але він продовжував говорити.

— Перестань, Семене! Замовкни! Будь ласка! Сем!

— Його звати Єгор, — сказали в мене за спиною.

Посеред підземного залу, тьмяно освітлені аварійними лампами, стояли Ліза, Гриша, Льоша й Піпл. А поруч з ними, важко дихаючи, стояв Міша й дивився мені в очі:

— Його звати Єгор. Сторожев Єгор Дмитрович. Це його справжнє ім’я.

Розділ двадцять третій
Ключ

 інка років п’ятдесяти, з простим круглим обличчям, розгублена й бліда, ворушила губами на екрані, а Міша в цей час гарячково шукав пульт від телевізора. Бо в руках жінка тримала фотознімок Сема в шкільному костюмі, зі стрічкою «Випускник» через плече. Вона говорила й витирала сльози, а пульт лежав під рукою сплячої Лери, і коли Міша його знайшов — зображення жінки зникло...

Зате на все поле екрана відкрилася Семова фотографія, і внизу побігли титри: «Пропала людина. Сторожев Єгор Дмитрович, 1992 року народження, місце проживання — Малоярославець Калузької області, 6 червня 2010 року пішов з дому й не повернувся...»

Дико верещав вітер у щілинах віконних рам. Міша обмотав лице шарфом, міцно замкнув двері й вийшов надвір — туди, де падали од вітру дерева й рекламні щити, де висіли над містом, мов дирижаблі, сотні тисяч пластикових пакетів.

* * *

— Єгоре! — закричала я. — Єгоре!

...Хлопчик мчав на велосипеді через ліс. Переднє колесо налетіло на корінь. Хлопчик перелетів через кермо й приземлився на гору торішньої хвої.

Тікай, Єгоре, вони прийшли по тебе.

Проміння вечірнього сонця навскісно прострілювало ліс. Плями світла тремтіли на червоних соснових стовбурах. Хлопчик сів, потираючи коліно, витрушуючи соснові голки з волосся. У цей час старе листя, хвоя, лусочки сухої кори раптом самі собою поповзли уздовж стежки, наче рятуючись од невідомого жаху.

Звісно, це був просто вітер.

Він обернувся, відчувши погляд. Нічого не побачив, крім стовбурів, листя, сонячних плям. Але страх уже зайшов у ліс і щосекунди наближався.

Єгор скочив на ноги і підхопив велосипед. Переднє колесо дуже погнулося, скрутившись у «вісімку». Тоді Єгор кинув велосипед і побіг по стежці.

Тікай, Єгоре.

Він розумів, що бачить кошмар, і на бігу намагався прокинутися. Спереду з’явився просвіт — бензоколонка на виїзді з лісу, там люди, музика з радіоприймача, голосні розмови, сміх...

«Велосипед знайшли в лісі. Волонтери обшукали все: яри, будови, дачні ділянки поблизу. Перетрусили лікарні... і морги. На кожному стовпі висів його портрет. І нічого. Уже минуло майже чотири роки...»

— Єгоре! — кричала я.

Він повернув голову.

Усе його лице змінилося, спотворився рот, наче перед апоплексичним ударом. Він захитався; у його очах на смерть зчепилися двоє — чаклун, що має владу над прадавніми силами, і хлопчик, у якого силоміць одібрали пам’ять, волю, долю. Губи ще ворушилися: «Знімаю печатку й відкриваю замкнене... Кориться всякий, кого торкнуся й кого призву...»

Він зубами захопив нижню губу. Прикусив. Сплюнув під ноги червону грудочку слини. Очі світилися божевіллям.

— Кориться всякий... —