Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

зневаживши свою родину, розбивши серце свого батька. Була нерозумною, невдячною, непокірною дівчиною. Сподіваюся, ти ніколи не зганьбиш родину таким безпутним учинком.

— Ой, тітко Елізабет! — скрикнула Емілі, що їй аж дух перехопило від раптового враження. — Коли отак тримаєш свічу, то лице твоє схоже на лице мерця. О, як цікаво!

Тітка Елізабет лише скривилася та й пішла нагору. Шкода було гаяти час на умовляння-впоминання і мудрі сентенції, коли маєш справу з такою дитиною.

Емілі, вперше залишена самотою в покої своєї матері, з цікавістю роззиралася навколо. Не могла лягти в ліжко, не обнишпоривши всіх куточків. Покій виглядав старосвітським, навіть дуже, як, зрештою, всі покої в Місячному Серпі. Шпалери були неначе обсипані золотими зірками, на стінах висіли старі картинки, подекуди з девізами й прислів’ями, виплетеними з гарусу. То були власноручні витвори її тітоньок або «премії» з часів їхньої молодості. На одному з образків красувалася пара янголів-хоронителів. Емілі глянула на нього з легким презирством.

— Не люблю янголів з пір’ястими крилами, — сказала рішуче. — Янголині крила мають бути витканими просто з веселкових барв.

На підлозі лежав гарний килимок, ліжко було високим, м’яким, гарно застеленим. І, на радість Емілі, над узголів’ям не було балдахіну. На вікнах висіли муслінові фіранки. Понад маленьким столиком із вигнутими ніжками примістилося овальне свічадо в геть поточеній шашелем дерев’яній рамі. Емілі захоплено відзначила, що може відбитися в цім люстрі майже на повен зріст і не виглядає в нім як страховище. Два чорних фотелі з високими спинками та вицвіла отоманка доповнювали обстанову. А ще побіля вікна Емілі зауважила коминок.

«Цікаво, чи тітка Елізабет дозволить мені палити у тім коминку вогонь?» — запитала себе Емілі.

Покій був напоєний чарами, що вирізняють усі кімнати, де обстанова є вишуканою, а стіни й підлога у своїх тонах, у своєму стилі згармонізовані з усім приміщенням. Емілі ясно це усвідомлювала. То був її покій; вона вже любила його, почувалася в нім удома, нібито мешкала тут віддавна.

— Саме тут моє місце, — прошепотіла щаслива Емілі.

З насолодою відчувала близькість своєї матері, мовби Джульєтта Стар зненацька матеріалізувалася й постала перед дочкою навіч. Емілі захоплювала думка, що цю мереживну серветку, напевно, зроблено руками її матері. В покої стояв легкий нудотний запах. Неначе душі всіх троянд, що квітли тут протягом багатьох весен та літ, сповіщали її, що вони знемагають у посмертному небутті, у квітковому своєму чистилищі. Було щось незбагненне, містичне в тих пахощах, і це збудило в Емілі «промінчик», який осяяв, освятив її кімнату раз і назавжди.

На стіні поміж картинок вона угледіла й мамин портретик, намальовний тоді, як мама була ще малою дівчинкою. Емілі розглядала його зворушено. Вона мала світлину матері — молодої заміжньої жінки, що дісталася їй по смерті батька. Тітка Елізабет, повернувшись до Місячного Серпа з Травневого Гаю, помістила її у вітальні, де Емілі бачила її зрідка, бо світлину чи не завжди було завішено. А цей, мальований, портретик золотоволосої рум’яної дівчинки віднині належав їй беззастережно. Вона могла досхочу на нього дивитися, досхочу розмовляти з ним.

— Ох, мамо, — промовила Емілі, — про що ти думала, про що мріяла, як була в моєму віці? Шкода, що не можна запізнатися з тобою тодішньою. Тільки подумати: ніхто не ночував тут, відколи ти, мамо, втекла звідси з моїм батьком! Тітка Елізабет знай говорить, що ти вчинила погано, але я так не вважаю. Таж ти втекла не з чужою людиною! Так чи так, а я тішуся, що ти втекла, бо інакше я не з’явилася б на світ.

Як ніколи задоволена своїм життям, Емілі відчинила вікно, потім лягла до ліжка, переживаючи таке щастя, яке вже межує з болем. Наступного дня, пишучи до батька, свого листа почала словами: «Любі мої батьки!»

«Віднині завжди писатиму до тебе, мамо, так само, як до батька, — до вас разом. Шкодую, що так довго нехтувала тебе. Я не здавала собі в тому справи, допоки не зайшла до твоєї кімнати. Вперше у ній переночувавши, я дуже ретельно застелила ліжко (тітка Елізабет не знайшла жодного недоліку), витерла порохи з усіх меблів, а, виходячи, стала навколішки й поцілувала поріг. Думала, ніхто мене не бачить, але тітка Елізабет таки запримітила мій жест і заявила, мовби я схибнулася. Чому тітка Елізабет щоразу каже, мовляв, хтось збожеволів, як бачить, що цей хтось поводиться інакше, ніж вона звикла? Я заперечила: „Ні, я просто дуже люблю цей покій“. Вона знизала плечима й промовила: „Краще б любила Господа Бога“. Але ж я люблю Бога, милий тату… і мамо… люблю Його дужче, ніж будь-коли, відтоді як маю власну, улюблену кімнату. З її вікна можна бачити сад кузена Джиммі й гайок Високого Джона, а поміж деревами ще й відтинок Чорної Води. Повз ті дерева в’ється Вчорашня Стежка. Тепер я раніше лягаю спати. Люблю лежати на самоті у моєму власному покої й складати в думках вірші, а також подумки описувати краєвид, що відкривається перед моїм зором з відчиненого вікна.

Ах, любі тато й мамо, у нас буде новий учитель. Панна Браунел до школи не повернеться — виходить заміж. Ільза розповідає, що батько її, почувши цю звістку, вигукнув: „Хай Бог оберігає цього чоловіка!“ Новим учителем є пан Карпентер. Ільза бачила його, коли раз прийшов до її батька, — за її словами, в нього буйне сиве волосся, а ще він носить окуляри. Пан Карпентер одружений; буде мешкати в будиночку при школі — там, у яру. Це так потішно, як твій учитель ходить в окулярах і має дружину.

Тішуся, що вже вдома, у Місячному Серпі. Та мені дуже бракує Діна й сріблястої кулі. Тітка Елізабет суворо подивилася на мою гривку, а втім, не сказала нічого. Тітка Лаура порадила мені не говорити про гривку і носити її далі, наче нічого й не сталося. Однак я відчула, що чиню недобре стосовно тітки Елізабет, і зачесала гривку на маківку — на чолі залишила тільки трошечки волосся. Моє сумління не зовсім чисте, але щось від гривки таки мусила залишити, щоб виглядати бодай