Читати книгу - "Робінзон Крузо, Даніель Дефо"

але й розшукати її та особисто передати від мене ці гроші, поговорити з нею, заспокоїти стареньку, сказавши, що, поки я живий, я й надалі допомагатиму їй. Водночас я відіслав своїм сестрам, що жили на селі, по сто фунтів кожній; вони, щоправда, не знали нестатку, але й не можна сказати, щоб жили в розкошах: одна вийшла заміж і овдовіла, у другої чоловік був живий, проте поводився з нею не так добре, як слід би.

Але з-поміж усіх своїх родичів я не знаходив нікого, кому зважився б доручити повністю свій капітал, щоб з спокійною душею поїхати в Бразилію, і це дуже бентежило мене.

Я зовсім вирішив був їхати в Бразилію і оселитися там, бо я, так би мовити, натуралізувався в тій країні. Була, проте, маленька перешкода, що зупиняла мене, а саме - релігія. Правда, на той час не релігія стримувала мене від подорожі. Колись, живши серед католиків, я відкрито додержувався їхньої релігії, і так само не вважав я цього за гріх і тепер. Але останнім часом я став замислюватись над цим більше, ніж раніше, і тепер, коли я говорив собі, що мені доведеться жити й померти серед католиків, то іноді каявся, що визнав себе за папіста; мені спадало на думку, що католицька віра, мабуть, не найкраща, і я не хотів померти католиком.

Але, як я вже говорив, головна причина, що стримувала мене від подорожі в Бразилію, полягала не в цьому, а в тому, що я не знав, кому довірити свої товари й гроші. Нарешті я вирішив забрати з собою все своє багатство і поїхати в Англію. Я гадав, що, прибувши туди, я зав’яжу знайомства або знайду родичів, на яких можна буде покластися. І я став лаштуватися в дорогу.

Перед поверненням додому я вирішив упорядкувати всі справи, а насамперед (дізнавшись, що бразильські кораблі готові до відплиття) відповісти на листи, надіслані мені з Бразилії з повним і правдивим звітом щодо моїх справ. Я написав пріорові монастиря святого Августина, подякував йому за сумлінність і просив прийняти від мене в подарунок невитрачені ним вісімсот сімдесят два мойдори з тим, щоб п’ятсот пішли на монастир, а триста сімдесят два - бідним, за розсудом пріора, просив також доброго падре молитися за мене, і таке інше.

Далі я написав подячного листа двом моїм довіреним, віддавши їм належне за чесність та сумлінність; від того, щоб послати їм дарунки, я утримався: для цього вони були надто багаті. Нарешті я написав своєму компаньйонові, вихваляючи його вміння господарювати, ширити справу і збільшувати прибутки; дав йому настанову, що робити з моєю часткою в майбутньому; сповістив, які повноваження залишив я старому португальському капітанові, і просив надалі, до одержання звісток від мене, відсилати йому все, що мені належатиме; я запевнив свого компаньйона, що маю намір не лише відвідати свій маєток, але й прожити в ньому поки віку мого. До листа я додав подарунки: італійського шовку на плаття для його дружини та дочок (про те, що в нього є дружина й дочки, я дізнався від сина мого приятеля, капітана), далі два сувої тонкого англійського сукна, найкращого, яке можна було знайти в Лісабоні, п’ять сувоїв чорної байки і дорогого фламандського мережива.

Влаштувавши таким чином свої справи, продавши товари і обернувши гроші на надійні папери, я міг спокійно рушати в путь. Але тепер постала нова морока: як їхати в Англію - суходолом чи морем? До моря я, здається, досить призвичаївся, а проте цього разу мені чомусь дуже не хотілось їхати морем, і хоч я нічим не міг пояснити це небажання, воно до того стало сильним, що, вже відправивши свій багаж на корабель, я передумав і забрав його назад. І так було не раз, а двічі чи тричі.

Правда, мені не дуже щастило на морі, і це могло бути однією з причин. Але головне було тут у передчутті, а людині ніколи не слід іти супроти своїх передчуттів. Два кораблі, на яких я хотів пливти, обраних мною з-поміж інших - на один я навіть перевіз свій багаж, а з капітаном другого умовився про ціну,- обидва ці кораблі не дійшли до місця призначення. Один захопили алжірські пірати, а другий зазнав аварії біля Старта 72 коло Торбея, 73 і всі, хто був на ньому, за винятком трьох, потонули; так що на обох мене спіткало б нещастя, а на якому гірше - важко сказати.

Бачачи таку мою нерішучість і вагання, мій давній друг капітан, від якого я ні з чим не ховався, почав умовляти мене не їхати морем, а рушити суходолом до Коруньї 74 і далі через Біскайську затоку до Ла-Рошелі, 75 звідки вже легко й безпечно можна доїхати до Парижа, а також до Кале та Дувра; або ж їхати на Мадрід і звідти весь час суходолом через Францію.

Одно слово, я був тоді настільки упереджений проти будь-якої морської подорожі, за винятком переїзду з Кале до Дувра, що вирішив їхати всю дорогу суходолом, а оскільки я не поспішав, не зважав на витрати, то цей шлях був і найприємнішим. А щоб зробити його ще приємнішим для мене, старий капітан знайшов мені попутника, англійця, сина одного лісабонського купця. Крім того, ми взяли з собою ще кількох молодих португальців - а втім, вони їхали тільки до Парижа. Отже, всіх нас зібралось шість чоловік та п’ятеро слуг: купці й португальці, щоб зменшити видатки, брали з собою по одному слузі на двох, а я взяв з собою за слугу одного англійського матроса та свого П’ятницю, який був надто непризвичаєним до європейських порядків, щоб у дорозі заміняти слугу.

Так я нарешті виїхав із Лісабона; ми запаслись усім потрібним, були добре озброєні і гуртом складали маленький загін; мої супутники вшанували мене званням капітана, бо я був найстарший з-поміж усіх за віком, а також тому, що в мене було двоє слуг, до того ж саме я затіяв цю подорож.

Я не докучав читачеві виписками з свого корабельного журналу, не наводитиму й тепер витягів із свого сухопутного щоденника, але деяких пригод, що трапилися з нами під час цієї важкої