Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

з початком нового, 1944-го. У січні росіяни почали наступ на півдні від Ленінграда, займаючи території ледь не щодня. Невдовзі вони досягли контакту із частинами, які перебували в мішку під Оранієнбаумом, 3 лютого вийшли до гирла річки Нарва, яка вливається у Фінську затоку, а кілька днів по тому — до Чудсько-Псковського озера.

Операції росіян актуалізували загрозу наступу на Карельському перешийку, фронт на якому потребував підсилення. Тому танкова дивізія дістала на початку лютого наказ передислокуватися з Петрозаводська на перешийок, де в очікуванні подальших наказів нею було підсилено частини, які перебували на сході від Виборга, виконуючи фортифікаційну роботу. Завдяки своїй маневровості дивізія могла дістатися до лінії оборони за кілька годин.

Після того як генерал Дитль погодився взяти на себе відповідальність за оборону ухтинської ділянки, з’явилася змога перекинути й 3-тю дивізію на Карельський перешийок, де в лютому військо було поділено на два корпуси, підпорядковані безпосередньо мені: ІV корпус під командуванням генерал-лейтенанта Лаатикайнена на західній частині перешийка і ІІІ корпус під командуванням генерал-лейтенанта Сійласвуо на східній. Усі приступні сили на Карельському перешийку ми залучили до фортифікаційної роботи на передній лінії оборони, ВТ-лінії й ВКТ-лінії.

В останній день січня я приїхав до Гельсінкі на прохання президента Рюті. 30 січня повірник у справах США передав ноту, в якій нам радили зробити перший крок до порозуміння з Москвою. Президент попросив мене стисло викласти уявлення про загальне становище. Я сказав, що Німеччина з великою ймовірністю вже програла війну, і якщо ворог сконцентрує сили, достатні для пробиття наших фронтів, він зможе це зробити. Президент мовив, що поділяє мою думку, і заговорив про ситуацію, у якій ми опинимося, якщо дії для досягнення миру призведуть до розриву, а може, і до збройного конфлікту з німцями. Після цього він поставив мені таке запитання: чи вважаю я, що офіцерство за всіх обставин підкорятиметься наказам, а також воюватиме проти будь-кого? На це я відповів, що не сумніваюся в цьому.

Після тривалого й докладного обговорення уряд відрядив державного радника Паасиківі до Стокгольма, щоб отримати від мадам Коллонтай інформацію про наміри совєтського уряду. 23 лютого Паасиківі повернувся, а три дні по тому я прибув на нараду в президента, на якій провід держави обговорив умови укладення миру, що надала посол СССР. Було важко на душі, коли довелося ставити вихідним пунктом перемовин кордони Московського миру, але цього разу учасники наради не вважали територіальні претензії найсерйознішими з перепон для врегулювання становища. Найскладнішою, а ще й нездійсненною — тут мені не лишалося нічого іншого, як погодитися — була вимога інтернувати німецьке військо, яке перебувало на півночі. Коли подумати, які військові ресурси мали німці на півночі Фінляндії й у балтійських країнах, і зважити, що наших сил мало вистачати і на дії проти німців, і щоб далі стояти на позиціях на східних фронтах, це завдання здавалося надсильним.

На вечір того самого дня державного радника Паасиківі й міністра Рамсая було запрошено на вечерю до мого штабу, але Гельсінкі зазнало повітряної атаки, яка завадила гостям прибути. Тож я аж на другий день дізнався від Паасиківі подробиці перемовин у Стокгольмі. Наліт на столицю, найінтенсивніший за всю війну, став уже третім у лютому великим бомбардуванням. Скидалося на те, що мета активних дій росіян у повітрі — притлумити наш дух опору й надати більшої ваги вимогам совєтського уряду.

Після того як наступними днями було обговорено умови миру з парламентом, який одностайно підтримав позицію уряду, ми через Стокгольм відповіли відмовою. Однак міністр закордонних справ Швеції Ґюнтер попросив відкорегувати текст відповіді, а водночас прем’єр-міністр Лінкоміес повідомив мене, що король Швеції адресував уряду, а через нього й мені звернення, у якому висловив сподівання на початок перемовин із совєтським урядом. Саме цей демарш мав на увазі уряд, коли 15 березня повідомляв парламент про звернення, яке надійшло від «авторитетних кіл Швеції».

До того як уряд встиг зафіксувати остаточну позицію щодо російських вимог, Стокгольм повідомив, що їх треба вважати мінімальними умовами, зі ставленням до яких уряд Фінляндії мусить визначитися до 18 березня. Посилаючись на американську ноту від 30 січня, повірник у справах США Макклінток 13 березня повторив звернення свого уряду. Того самого дня міністр закордонних справ Кордел Гал вважав слушним на прес-конференції висловити побажання Америки, щоб Фінляндія вийшла з війни, і нарешті президент Рузвельт 16 березня заявив схожий заклик. Назавтра фінляндський уряд через Стокгольм попросив уряд СССР надати докладнішу інформацію про мінімальні вимоги. 20 березня надійшло прохання прислати із цією метою представника до Москви. Емісарами уряду було призначено державного радника Паасиківі й колишнього міністра закордонних справ Енкелля, які 25 березня вирушили до Москви.

Ухвала, якою президент республіки й уряд мали зробити вибір між війною і миром, була важкою та відповідальною. 20 березня німецьке військо зайняло територію Угорщини після зондування нею миру із союзниками, а кілька днів по тому така сама доля спіткала й Румунію. Чи мала й Фінляндія зважати на можливість подібних контрзаходів від німців? Чи не зазнає столиця й південь Фінляндії атаки німецької авіації з естонських летовищ, чи не нападе на наші узбережжя німецький балтійський флот і чи не паралізує він наше мореплавство?

21 березня я наказав розробити план вивезення цивільного населення з Карельського перешийка. Ще один план евакуації міст, які перебували під найбільшою загрозою, було вже підготовано в лютому. Крім того, існувало розпорядження вивезти зі Східної Карелії всю військову техніку й інше майно, без якого можна там обійтися.

В останній тиждень березня я викликав командувачів корпусів і дивізій, а також інших високопоставлених офіцерів до Ставки, де відбулися три поспіль інформаційні заходи з метою ознайомити усіх із ситуацією і діями, спрямованими на укладання миру. В огляді воєнного становища начальник Генштабу зазначив, що військову міць Німеччини надламано. Хоч німецьке військове керівництво запевняє, буцімто воно спокійно і навіть радо чекає на висадження десанту в Західній Європі, і стверджує, що це дасть Німеччині чудову нагоду завдати вирішального удару західним державам, є підстави сумніватися в щирості таких заяв. Певним є те, що утворення нового західного фронту поглине ще більше дивізій і полегшить наступ Червоної армії. Тому з нашого погляду становище викликало серйозне занепокоєння.

Посилаючись на цю доповідь, я зазначив, що, на мою думку, негативне ставлення до мирного врегулювання стосунків, яке забовваніло на горизонті, спровокує критику й розкол, а також послабить бажання жертвувати собою й боротися. Я вважав, що уряд діє відповідально і правильно, скориставшись нагодою та відрядивши