Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

даних обставинах цілої польської держави — нагородами й знаками своєї ласки й уваги. Козацький гетьман був тяжко хворий од своєї рани і повернувшись до Київа, помер 10 квітня 1622 року. Хотинська кампанія знайшла широкий відгомін в тогочасній літературі: цілий ряд польських поетів прославив її в своїх поемах та віршах, в далекій Рагузі далматинський поет Гундуліч присвятив їй свою знамениту поему «Осман». Але в усій цій літературі головна заслуга в ділі оборони християнського світу перед турецькою навалою приписується королевичу Володиславу, а скромна фігура козацького гетьмана залишається в тіні хоч, як признавали самі офіціяльні польські чинники, ніхто інший, тільки він з своїми козаками був справжнім героєм цієї війни. Але гірше було те, що він не дістав тієї сатисфакції, якої найбільше сподівався: задоволення піддержуваних козаками побажань в сфері церковно-реліґійній так само, як і спеціяльно козацьких домагань. Справу проволікали й нарешті відклали до сойму 1623 року.

Та Сагайдачний до того вже не дожив. На провідному тижні 1622 року цілий Київ з великою урочистістю ховав козацького героя в братській церкві на Подолі. Над його могилою студенти Богоявленської братської школи промовляли жалібні вірші, зложені ректором Касіяном Саковичем, в яких прославлялися заслуги покійного перед рідним краєм і перед православною церквою та меценатство в справах національної культури: помагаючи їй за життя, гетьман пять день перед смертю склав заповіт, яким записав кілька тисяч золотих на київське братство й півтори тисячі на львівське, спеціяльно на науково-просвітні потреби. Ці вірші були видані того ж року окремою книжечкою.

Як сучасники, що знали Сагайдачного зблизька, так і історики сходяться між собою в оцінці його високих прикмет, як воєнного й державного діяча. Найцікавішу характеристику дав Сагайдачному автор записок про хотинську кампанію Яків Собєський: «Цей Петро Конашевич, — писав він, — настільки підіймався над своїм простим походженням і способом життя, своїм гострим розумом, видатною дозрілістю думок, надзвичайною дотепністю в словах і в учинках, що з повною справедливістю мусить бути зачислений для потомства до найвизначніших людей Польщі... Це був чоловік великого духа, що шукав небезпеки, легковажив життя, в бою був перший, при відступі останній, жвавий і діяльний».

Значіння Сагайдачного в українській історії, спеціяльно в історії нашого культурно-національного руху високо ставлять українські історики, починаючи від автора «Исторіи Русовъ», що називає його «избирательним князем руським или гетьманом». В. Антонович писав про його, «що своїм політичним тактом Сагайдачний був чоловік видатний для свого часу і вельми корисний для народнього діла. Вернувши Україні її споконвічний громадський виборний лад в церковному та світському життю, що виходив з інстинктів українського народу, Сагайдачний додав народові сили до дальшої боротьби, а разом із тим і змоги вести ту боротьбу». Ол. Ефименкова писала про Сагайдачного, що «де б він не зявився, він зараз же опановував ситуацію — одночасно добрий знавець військового мистецтва й розумний дипломат, але перш за все й завжди — людина, що глибоко й цілком була перейнята любовію до рідного краю». І. Каманин каже, що «тільки Сагайдачний поклав міцні підвалини для дальшого існування козаччини». М. Грушевський вважає Сагайдачного видатним політиком, що свідомо йшов до своєї мети — виборення свойому народові відповідного місця в польській державі, і що перевів діло (відновлення ієрархії), яке вкрило його безсмертною славою в очах українського суспільства.

Література до розділу 14

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. VII, Київ, 1909.

Н. Василенко, Очерки Исторіи Западной Руси и Украины, Кіев, 1916.

В. Доманицький, Козаччина на переломі XVI-XVII вв., «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», тт. 60-64.

П. Кулішъ, Исторія возсоединенія Руси, тт. ІІ-Ш, Петербург, 1874-77.

П. Жуковичъ, Сеймовая борьба западно русскаго дворянства съ церковной уніей 1609 г., т. I-VI, Петербург, 1903-1912.

М. Максимовичъ, ИзслЂдованіе о гетманЂ ПетрЂ КонашевичЂ-Сагайдачномъ, Сказаніе о гетманЂ П. Сагайдачномъ, «Собраніе сочиненій», т. І, Київ.

В. Антонович, біографія Сагайдачного в книзі «Исторические деятели Юго-Западной Россіи», Київ, 1885.

И. Каманинъ, Очеркъ гетманства Петра Сагайдачнаго, «Чтенія О-ва Нестора ЛЂтописца», т. XV і окремо, Київ, 1901.

О. Чайківський, Початки гетьманування П. Сагайдачного, «Науковий Збірник, присвячений М. Грушевському», Львів, 1906.

П. Жуковичъ, Запорожскіе гетьманы Бородавка и Сагайдачний въ своихь послЂднихъ церковныхъ и политическихъ дЂлахъ, «Сеймовая борьба», вып. III, Петербург, 1906.

П. Орловскій, Участіе запорожскихъ козаковъ въ возстановленіи южнорусской ієрархіи въ 1620 г., «Кіевская Старина», 1905, X

Д. Еварницкій, Гетманъ Петро Сагайдачный, Катеринослав, 1913 (відбитка з «ЛЂтописи Екатеринославской Архивной Комиссіи», т. 10).

Б. Барвінський, Конашевичі в перемишльській землі в XV і XVI ст., «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка», т. 100, ч. II, Львів, 1930. і. Tretiak, Wojna chocimska, Lwów, 1920.

Розділ 15

...

Козаччина в 20-30-х роках XVII століття. Повстання Жмайла й Тараса Федоровича. Соймова боротьба за православіє. Петро Могила і його доба. Повстання Павлюка й Острянина. Обєднання українських земель під Польщею

Пару тижнів після смерти Сагайдачного зійшлася козацька рада на річці Русаві (на межі Київщини й Поділля) і вибрала 23 квітня 1622 року на гетьмана Оліфера Остаповича Голуба, близького співробітника Сагайдачного. В правительствених сферах були незадоволені з цього вибору, вважаючи його за перемогу козацької «черні», хоч Голуб, як виявилось, продовжував лояльну політику Сагайдачного. Король вислав до козаків своїх комісарів, які повезли гроші і мали добитись від козаків, щоб вони демобілізувалися, залишивши на службі тисячі три або чотири, та щоб не сміли виходити в море. Козаки гроші взяли, але й не думали розходитися. Вони відбули навіть два нових морських походи, з яких один дуже наполохав турків: 30 козацьких чайок поруйнували побережжя Анатолії, захопили багато турецьких кораблів і появилися зовсім близько від Царьгороду.

В початку 1623 року відбувся у Варшаві сойм, на який православна сторона покладала надії, що їй удасться добитись задоволення своїх домагань. Дійсно в історії соймової боротьби православних за свої права сойм 1623 року займає дуже важливе місце. Його засідання стали ареною гарячого поєдинку між православними й уніятами. Обидві сторони старанно підготовились до бою й змобілізували всі свої сили: православне духовенство видрукувало меморіял, адресований королю, де заявлялось про лояльність українського народа, виправдувалось висвячення православних єпіскопів патріярхом, як акт вимушений крайньою необхідністю і висловлювалась готовість новопоставлених єпіскопів добровільно зректись своїх катедр, як що король схоче вжити свого права презентації й визначить нових кандидатів. Одночасно видрукувано другий меморіял української шляхти, де заявлялось, що церковна унія шкодить союзу українського народа з королівством польським, що ціле Запорожжя з його степами не може