Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

вмістити в собі людей, які через унію мусили покинути свої хати й утікати. Але найважніше було те, що на цей раз піддержували справу православної церкви козаки: вони прислали свою депутацію, яка привезла петицію, в котрій ясно й категорично були поставлені домагання вернути православній церкві її правне становище в державі. Петиція містила крім того реєстр кривд, які були зроблені православним за останні роки в ріжних місцях Річи-Посполитої. Цей реєстр свідчить про надзвичайну поінформованість козаків про становище православної церкви в Польщі аж до найменчих деталів. Від православного духовенства прибули сам митрополит Іов Борецький і архиєпіскоп Мелетій Смотрицький.

Але не менш узброєною виступила й противна сторона. Вона також зібрала реєстри насильств православних над уніятами, головно в Київі, де православні, завдяки козакам, були сильнішою стороною. Та уніяти мали за собою могучу піддержку в соймі. Спеціяльно прибув для їх піддержки папський нунцій з Риму.

Соймові дебати і всі зусилля православних ораторів не принесли православним побіди супроти соймової католицької більшости. В кінці було ухвалено: в релігійній справі тимчасом проголосити спокій, зупинивши всі процеси й засуди в церковних ділах, а остаточне вирішення конфлікту між православними й уніятами відкласти до слідуючої соймової сесії, щодо козаків постановлено ультимативно зажадати від них демобілізації й повної покори перед властями.

Православні дуже добре зрозуміли, що цей раз кампанія в соймі ними програна. В ночі тогож дня, як в соймі запало вище наведене рішення, православні владики, які приїхали були до Варшави, зараз же повернули до Київа. Лідер православної опозиції в соймі Лаврентій Древинський заявив в розмові з депутатами, що доки живий король Жигимонт, православним нема на що надіятись.

Церковного конфлікту не розвязав ані сойм 1624 року, ані слідуючий 1625 року. Питання про вирішення спору між православними й уніятами навіть не було поставлено на обміркування. Діло в тім що в межичасі трапились події, які ще більше загострили відносини й утворили становище, що зовсім було не на користь православним. В кінці 1623 року православні міщане у Вітебську на Білорусі замордували полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича, роздратовані його заходами що до заведення унії. Вбивство викликало страшне обурення в урядових кругах. На вітебських міщан впали жорстокі репресії, де дісталося й винним і невинним. Пізніше трапилась аналогічна подія в Київі, де міщани й козаки вбили священика Івана Юзефовича й війта Федора Ходику, які хотіли передати православні церкви в руки уніятів. Але тут це пройшло безкарно. Це все свідчило, до якого роздратовання доходили обидві сторони у взаємній боротьбі.

Багато людей почало впадати в зневіру. Єпіскоп перемишльський Ісаія Копинський і навіть сам митрополит почали поговорювати про підданство московському цареві, котрий, як православний монарх, заспокоїть потреби української церкви. Це москвофільство особливо почало ширитися на Задніпрянщині, звивши собі гніздо в монастирях Лубенщини. Зневірився в православній справі і один з видатніших її оборонців — Мелетій Смотрицький, архієпіскоп полоцький. Він почав агітувати за якесь порозуміння між православними та уніятами, але православній стороні це здалося підозрілим, і Смотрицький мусив потаємно залишити Київ і вже отверто виступив як уніят. Перейшов на унію і колишній ректор київської братської школи Касіян Сакович, що склав вірші на похорон Сагайдачного. Але відступництво окремих діячів не захитало маси прихильників православія серед духовенства й шляхти, і православна сторона готувалась до нової боротьби за свої права, маючи тепер таку сильну опору, як козаччина.

Неудача на соймі 1623 року коштувала булави Оліферу Голубу, замість котрого козаки вибрали полковника Михайла Дорошенка, заслуженого вояка, учасника хотинської кампанії. Він мав добру репутацію у польського правительства і взагалі в польських кругах. Яків Собеський характеризує його словами: «Дорошенко полковник доброї репутації у молодців (козаків) за свою відвагу, і королеві й Річі Посполитій завжди зичливий». Дорошенкові вдалося деякий час тримати козаччину в руках. Маса козаччини, яка підлягала демобілізації, була виведена на Запоріжжя, поза межі контролю польських властей, і тут її увага була обернута на турецькі і татарські справи. Відбувся новий морський похід під Царьгород. Сам Дорошенко ходив походом на Перекоп. Козаки забрали велику здобич, масу худоби. Перед правительством морську експедицію представлено як діло своєвільних людей, які тому, мовляв, вибралися на море, що правительство не заплатило умовлених грошей, і треба було чимсь промишляти, щоб себе прогодувати. Далі козаччина вмішалася у внутрішні татарські справи в Криму. Там якраз виникла тоді усобиця між двома претендентами на ханський трон, і татари поділилися на дві партії. Одна з них, на чолі якої стояв претендент Шагін-Гірай, яка хотіла розірвати васальну залежність Криму від Туреччини, заключила союз з козаками. Відділ козаків появився в Криму, а козацький флот виплив у Чорне море робити диверсію проти турків, які піддержували хана Джанібек-Гірая.

Це був один з найблискучіших морських походів козаччини. Користуючись з того, що турецький флот був занятий татарськими справами й стояв у Кафі, коло 80 чайок, по 50 людей на кожній, появилися несподівано в самім Босфорі. Як кажуть донесення французьких та англійських послів, козаки спалили околиці Царьгороду — найбагатші оселі по обох боках протоки, Буюк-Дере, Ені-Кіой, Стенію, забрали велику здобич і відплили в море. Коли сам султан Амурат зорґанізував погоню, козаки зупинились і стали в боєвому порядку, щоб прийняти бій. Противний вітер не давав їм самим перейти в атаку. Але турки не зважились їх атакувати і козаки спокійно поплили до дому.

За два тижні (діло було в липні 1624 року) перед Царьгородом появилася знову козацька флотилія, на цей раз вже коло 150 чайок. Цю флотилію хотіла була задержати ще коло Дніпрового устя турецька ескадра, але козаки пробились і рушили на Царьгород. Тут спалили Фарос і трохи не взяли арсеналу. Три дні стояли вони коло берегів Босфору й вернулися з багатою здобиччю.

Султан викликав тоді спішно свій флот з Криму для оборони столиці. Але козаки ще в трете, в другій половині серпня, вибралися на Царьгород. Хоча буря задержала їх на цілий місяць під Очаковом, але вони таки добрались до Босфору й знову плюндрували Ені-Кіой.

Шагін-Гірай заключив 24 грудня 1624 року формальний союз з козаками, як з окремою державою. Козаки знову, як за часів Ласоти, починали свою власну міжнародню політику. Вони дали у себе на Запоріжжі притулок претенденту на турецький престол якомусь Ахії, що видавав себе за сина султана Магомета III і грекині з цісарського роду Комненів. Запорожці готові були піддержати його, до підприємства прилучилися й донські козаки, притягли до спілки й Шагін-Гірая, який приїздив для переговорів на Січ. Але Шагін-Гірай поставився