Читати книгу - "Хмари"

живоття само в собі, тим що воно живоття під синім небом, має в собі багато щастя для людини, та ще й молодої.

- Коли б ви побували на селі, ви б побачили й почули, як молоді дівчата в гарячі жнива працюють цілісінький день; а як прийдуть додому ввечері, то зараз ідуть на вулицю й співають там до півночі, наче пташки, неначе соловейки в садку, даючи звістку молодим хлопцям про свою любов. І часом соловейки замовкнуть в садках, а дівчата все співають та співають.

Радюк тими словами зачепив в своєму серці найтоншу, найслухнянішу струну: струну поезії народної, і його розбуркана душа неначе заграла й задзвеніла. Його любі ідеї злились з променястими Ольжиними очима, його любов до Ольги злилась в один потік з любов'ю до рідного краю. Все те високо підняло й направило його душу. Радюк почав думать голосно, вважаючи, що Ольга згодиться з його думами. Він почав згадувать свої Журбані, свої рідні степи, пісні свого народу, почав малювать картини сільського життя. Він подивився на Ольгу. Ольга вже його не слухала. Вона була городянка й інститутка і його мрій та сільських картин не розуміла.

Ольга легенько позіхнула в вічі Радюкові. Та розмова, те поетичне натхнення народною поезією здалось їй таким чужим, таким незрозумілим! їй здалося, що з веселої теплої зали її хтось вивів на мороз в одному тонісінькому бальному убранні... Її брала нудьга од тієї поезії.

- Чи не втомились ви? Сядьмо отут та спочиньмо, - сказав Радюк, думаючи, що Ольга позіхнула од утоми.

- Сядьмо! - сказала Ольга. - Чиї то такі поетичні вірші ви прочитали? - спитала вона так собі, аби щось сказать.

- То вірші нашого Кобзаря, Шевченка, коли читали або чули.

- Здається, щось чула... Здається, часом тато згадує оте ймення. Але, сказать по правді, сама не читала...

- Чи вже ж не читали? - спитав Радюк.

- Не читала, бо в нас в інституті я про такого поета й слова не чула. В нас розказували про всяких поетів, і руських, і німецьких, а про Шевченка я й слова не чула.

Радюк вже примітив, що Ольгу бере нудьга. Вона ждала од його веселої розмови, ждала компліментів. Поважна розмова навівала на неї дрімоту й нудьгу. Ольга замовкла й устала.

- Ольго Василівно! - аж ухопив він її за руку, думаючи вдержати її. - Скажіть же мені про моє щастя? Чи пам'ятаєте той вечір, той незабутній для мене вечір, як я сказав вам про свою любов? Чи порадились ви з своїм серцем? Скажіть, будьте ласкаві, чого мені ждати і чого мені сподіватися?

Ольга, здається, не ждала так швидко почуть те наважливе слово. Вона хотіла протягти час, і протягти як можна далі, а молодого хлопця брала нетерплячка. Йому хотілося скінчить діло якнайшвидше.

- Ви ж добре знаєте мого батька-філософа! Яку ж пораду він мені дасть, коли він більше нічого не знає, тільки свій кабінет і своїх філософів? Мені не було навіть з ким порадиться.

- А ваша мати?

Ольга тільки рукою махнула.

- Мені зостається тільки самій з собою радиться! Я думала, сказати правду, і все думаю за вас, і люблю вас, як і любила. Але все-таки ні на чому не спинилась. І не постановила, що стосується до вінчання.

Радюк втямив, що Ольга стягувалась. Він похилив голову й зажуривсь.

Ольга повернула просто до середини зали. Радюк пішов мовчки слідком за нею, нічого не допитавшись. Ольга мовчки перейшла всю залу, і Радюк перейшов поруч з нею. Оркестр заграв вальс; пари линули з усіх усюдів і знесли їх неначе водою на берег. Поставний офіцер запросив Ольгу в танець. А Радюк стояв збоку й дивився, як клекотіло в залі, як усі вертілись, крутились і все одпихали його далі набік.

Ольга прибігла до його, сама простягла до його руки, весело заговорила, наче защебетала. Він ухопив її й пішов у танець, знов щасливий тим, що Ольга його любить, як і передніше любила.

Після вальсу Радюк став побіч колони, згорнув руки й засмутивсь. А Ольгу знов обстали паничі. Він чув, як той самий вусатий офіцер молов компліменти, як Ольга сміялась... Він бачив, що Ользі подобаються компліменти і та юрба хлопців, їх тупцяння й їх підлесливість.

Де Пурверсе підступила до Ольги й спитала, з ким то вона гуляла за колонами. Ольга назвала Радюка.

- То це він? то це той? - спитала де Пурверсе з значною міною.

- Може, й той, - одказала їй Ольга.

- Познайомте ж мене з ним, коли це той! Ой, який "дуся"! Який він гарний! Які ви щасливі! - аж пищала стара панна.

Ольга привела її до Радюка й порекомендувала їх одно одному.

- Коли він у вас буде? Я б дуже бажала, щоб моя сестра Турман побачила твого нареченого! - сказала стара панна.

- В п'ятницю він буде в нас. Я була б дуже щаслива, якби дорога начальниця побачила його, оцінувала й дала мені пораду, - сказала Ольга.

- Добре! доконче приїдемо в п'ятницю. І Ольга запросила до себе Радюка на п'ятницю.

- Приходьте ж до нас в п'ятницю! Та приходьте раніше й принесіть ту книжку, про котру ви мені недавно згадували, - просила Ольга Радюка.

Не діждавшись кінця вечора, Радюк попрощався з Ольгою й пішов додому. Цілу дорогу він все думав про Ольгу. Він побачив, що в той час, як він дививсь на Ольгу, на її гарне лице, в той час він нічого не думав і не гадав; був ладен оддати своє живоття за її одно слово. Але як він зостававсь на самоті, тоді інші думки приходили йому в голову: він починав цінувать Ольгу як жінку, як свого будущего товариша на цілий вік. І він мусив признаться, що Ольга дуже легковажна і буде непосидящою жінкою, бо дуже любить бали й танці. Він досвідчивсь, що вона боялась серйозної книжки й поважної розмови, як злого духа, а національності й народності зовсім не розуміла. Інститут висушив в неї, неначе тропічна жара, все українське, національне й зробив її людиною без національності й безпринципною взагалі.

"Щось та есть! Недурно вона все опинається з одповіддю! Мабуть,