Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Я второпав віднедавна, що Аліса тут намагається зробити. Мене ось, безхатьку та шарпака, ніхто не врятував, і мамка не знайшлася, а ось тепер Аліса героїчно врятує такого ж паразита. Убереже від нелегкої долі!

Допоможе йому виправитися! Прямо в мене на очах.

Раз я вже таким вийшов і нічого вдіяти не можна.

Але я дивитися на паразита не можу. І тому що справді нагадує... І тому що він із самого початку намагається її в мене забрати. У процесі, він навіть майже вбив її.

Ніякої пощади. Я зняв із нього обвинувальний зашморг і на цьому все.

У нього і так все є!

Доходимо до проспекту, де гудуть виходи кількох клубів і барів. Народ збирається. Мужиків і дрищів — можна завалитися.

Коли проходимо повз другий клуб, загрібаю її долоню. Вони-то нічого не зроблять, навіть одразу погляд переводять, але Аліса сама ледь не на узбіччя тикається. Не можу, коли вона боїться. Штирить фізично мене від цього.

Потім руку її не випускаю, а вона не видирає.

Коли до будинку підходимо, невідома досі туга бере. Аліса ще й повертається до мене цілеспрямовано.

— Спасибі, що до дому проводив, — чемно починає вона і я зуби зчіплюю, — і... Вася... це нестерпно для... Перестань приходити. Ми з'ясували, що ми...

— Я хоч завтра почну будівництво нового дитбудинку, —я перебиваю і пальці її перебираю у своїй долоні, — і на опікове відділення дам. І що ще треба. Але головне, дитячий будинок. Усе нормально буде.

Не розумію, чому сльози в неї ллються, і панічно шукаю слова. Чому це все має вирішуватися розмовами!

Я пропоную конкретні дії!

— Це справді не просто про дитбудинок чи спорткомлекс, — піднімає затуманені сльозами очі. — Ти проігнорував... мої почуття, коли прийняв рішення. Ти ж знав, як я до Вані ставлюся. На яку реакцію ти очікував? Я зрозуміла усі обставини. Інакше б... не розмовляла би з тобою. Але ти проігнорував... мене. І обіцянку. А потім навіть не бачиш нічого поганого в цьому.

— Я ніколи не ігнорую тебе. Ти щось не те кажеш. Це не так усе.

— Васю, — вона витирає сльози і квіти знову до себе притискає, — ти іноді ставишся до мене... ніби я предмет, що зобов'язаний бути так-то і ось тут. Я знаю, що ти не завжди спеціально. Але я... не можу так. Я — не предмет.

— Звісно, ти — не предмет, Алісо! — розлючено виправдовуюся я. — Який предмет ще! Ти найживіша людина з усіх тут. Я... перегинаю палицю, так. Тому що мене криє від тебе, ясно? Криє, розумієш. Без шансів тут.

Дивиться вбік, губу прикушуючи. Я відчуваю момент слабкості. Надлому. Її ніжна долоня не може брехати в моїх пальцях.

— Я начудив того дня, коли примчав із міста, а ти тільки прокинулася. Збирався тобі по-іншому все розкласти. Я перегрівся і протупив. І ти знаєш, що малого я садити до в'язниці не збирався. Назавжди не збирався.

Вона заплющує очі на мить.

— Ти завжди і всіх продавлюєш. Але це не про мене. Є причина, з якої тобі не вдасться мене просто продавити.

— Яка це? — хриплю я.

— Коли відчуєш це... коли це трапиться з тобою, тоді ти все зрозумієш, — сумно дивиться на мене.

Я, трясця, зараз до Місяця піднімуся і звалю сіру кульку нафіг на землю. Що ще за "коли відчуєш". І що за смуток у неї? Натякає, що я неповноцінний емоційно?

— А підказки, тю, не буде? Може одну букву відкрити?

Вона навіть усміхається.

— Це те, що хочеться отримати у стосунках, але воно... просто так існує з іншого боку, а не прораховано чи за щось. Переплутати неможливо.

Не знаю, але неважливо, що не знаю. Вона зусиль докладає, щоб пояснити. Значить, хоче результату. Хоче мене теж. Елементарно, Ватсоне.

Притягую її до себе, вона злякано голову задирає. Віник дурний між нами. Долоня її ще в мене в полоні. Цілую солодку шкіру й пальці. Дивиться на мене в усі очі, а я у відповідь так само. Не витримую, і прикушую їй ребро долоні.

— Будуємо дитбудинок новий чи ні?

— Не завадило б, — невпевнено відповідає.

— Поговори із директором цим, позначте терміни і що хочете.

— Добре, — шепоче. Я руку її ще до себе ближче притискаю. На кісточки дихаю.

— Що хочеш на день народження?

— Шоколадку.

— Це я потягну. А що ще?

— Те, що не потягнеш.

— Давай спробуємо, що? — у бік коротко голову схиляю, розглядаючи її схвильовану мордочку. І найкрасивішу на світі.

Вона мотає головою. Цілує мене в щоку ніжно, і йде.

А я вслід дивлюся, як дурень.