Читати книгу - "Третій фронт"

Бухгалтер, але пані Ялина не дала йому продовжити.

— Тихо! Дивіться! — прошепотіла зачаровано вона.

І всі ми побачили, як із багаття почали виходити вогняні люди. Чоловіки в костюмах і капелюхах, як у двадцяті. Разом одинадцять. — Це вони! Вони!

Пані Ялина шепотіла й захоплено дивилася на вогняних людей.

— Он Куліш! Он Підмогильний! Клим Поліщук! Це вони!

— Ну, хлопці, наваляйте цій кремлядській пиздоті! — прошепотів я.

Чудовиська помітили вогняних людей і відчайдушно заверещали. «Бродський» виліз з-під горба, у руках тримав кістки. Доліз-таки, падло! Почав чавити кістки ногами. Чавив і ревів. Вогняні люди наближалися. Кинулися на чудовиськ — і закрутилася страшна бійка.

— Ходімо, — сказав я.

— Ви що, пане Владюшо! Я знімаю! — закрутив головою Георгій.

— Я хочу це бачити! — сказала пані Ялина.

— Тобі не цікаво знати, хто переможе? — спитав Бухгалтер.

— Наші. Ми встигли, — видихнув я. — Три хвилини — і ідемо.

Битва закінчилася раніше. Вогняні письменники атакували спочатку дрібних, потім «булгакова», останнім «бродського», який чинив шалений опір, а в кінці став кричати, що американський громадянин. Але це його не врятувало. Після чого вогняні люди зібрали залишки кісток Тараса, зайшли в нору, вириту Бродським, і зачинилися там, під землею. Тиша.

— Охеріти! — тихо прошепотів Георгій. А я впав, непритомний. Бо сили мої закінчилися.

(Більше про літературну енергію та її можливості можна прочитати у романі «Читачі класиків»).

Розділ 14

«Гебня» іде

Я прокинувся у якийсь хаті. Розплющувати очі не поспішав, спершу прислухався. Потім обережно роззирнувся. Було вже світло. Стара селянська хата: мазані стіни, дерев’яні рами вікон, старий диванчик під стіною, на якій висів килим із ведмедями в сосновому лісі. Я підвівся, диванчик заскрипів. Підійшов до вікна, подивився у двір. Побачив хлопців. Георгій втупився у планшет, Мовчун мовчки курив, Бухгалтер пив щось із чашки. Вийшов до них.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку. Чаю хочеш? — спитав Бухгалтер.

— Можна.

Георгій підхопився, прибіг до мене.

— Пане Владюшо, вони вішають на нас дитину!

— Яку дитину?

— Кажуть, що коли менти хотіли вчора арештувати нас на Тарасовій горі, а ми відкрили вогонь, там була родина. Від наших куль загинула маленька дівчинка.

— Що за лайно? Вночі на Тарасовій горі гуляла родина з маленькими дітьми?

Бухгалтер подав мені чашку чаю.

— Вони розкручують цю тему! По телевізору і в інтернеті. Фотографії бідолашної дівчинки, інтерв’ю з невтішними батьками.

— Там не було нікого, — запевнив Бухгалтер.

— Брешуть, тварюки. Це все той Чеснаков. Вирішив замазати мене в лайно. От підступна потвора! — Я ковтнув чаю. Немає нічого огиднішого за чай без цукру. — Дайте цукру.

Поклав три повні ложки на невеличку чашку. Люблю дуже солодкий чай.

— Я намагався протидіяти звинуваченням, але вони дуже потужно розкручують смерть дівчинки. Сподівався, що це вигадка, але ні. Це реальна родина, реальна дитина. Не знаю, як владі вдалося це організувати, але тепер вони називають вас дітовбивцями, — сказав Георгій.

— Вони взагалі не згадують про чудовиськ, яких ми зупинили, — сказав Бухгалтер.

— Так. Ані про «бродського», ані про «булгакова». Наче їх і не було. За офіційною версією, ми напали на музей Шевченка, скрутили охорону, спробували викрасти мощі Тараса, а коли міліція спробувала завадити — відкрили вогонь, убили дівчинку, а потім утекли. Тепер ми в розшуку. Пастора звільнили з посади. Його звинуватили в тому, що він почав працювати з нами, не врахувавши, що це небезпечно і шкідливо для держави. Професор Чеснаков назвав вас божевільним нарцисом, небезпечним для суспільства. Є наказ відкривати вогонь без попередження. Ми тепер головні злочинці країни.

Георгій був помітно переляканий. Я допив чай, озирнувся. Звичайний селянський двір. У хліві рохкало порося, клювали траву кури, десь мекала коза.

— Де це ми?

— Якесь село на Дніпрі. Попросилися до дядька переночувати. Дали трохи грошей. Він купив самогону, випив і зараз спить на соломі в сараї, — розповів Бухгалтер. — Нас шукають. Гвинтокрили літають, по Дніпру катери їздять. Неподалік дорога, так там пост ДАІ стоїть. Пані Ялина поїхала до Києва. Я дав їй іншу сімку, зателефонувала і сказала, що всі дороги перекриті й усюди висять орієнтування. Обіцяють мільйон гривень за інформацію.

Я кивнув, позіхнув.

— Ну що, хлопці. Я так розумію, що ніхто з вас, коли вирішував допомагати мені, не збирався ставати ворогом держави. Далі буде тільки гірше. Якщо нас знайдуть, то не будуть цяцькатися й спробують убити. Ви ж знаєте, у нас завжди люблять убивати небезпечних злочинців, щоб не було суду, щоб не вилізли якісь неприємні подробиці. Так ось, зараз у вас є слушна нагода піти від мене. Якщо зможете сховатися — добре, а ні — здавайтеся. Вбивати вас не будуть, бо їм потрібні свідки моїх злочинів. Валіть усе на мене, не бійтеся. Стріляв я, віддавав злочинні накази теж я, а вас залякав чи піддав гіпнотичному впливу. Вам повірять, бо ви їм не потрібні, головна їхня ціль — я.

— А третій фронт? — спитав Бухгалтер. — Що буде з ним?

— Спробую далі його організовувати, тепер уже з підпілля. Я розумію, що шансів мало, але здаватися не хочу. Та й втрачати мені, на відміну від вас, немає чого. Я вже труп, хоч так, хоч сяк. Доберуться першими наші — живим мене не залишать, про чудовиськ кремлядських годі й казати. Я ще пограю, спробую померти якщо й без перемоги, то хоч красиво.

Хлопці замислилися. Розуміли, що це не жарти.

— Я з тобою, Владюшо, — нарешті сказав Бухгалтер.

— Ну що за херня! У тебе кохана жінка, яка ось-ось має народити. Спробуй прорватися до кордону й поїхати до неї!

— Я з тобою, Владюшо. — Бухгалтер говорив тихо, без пафосу. — Я багатьох своїх бійців поховав. І не хочу, щоб ті хлопці загинули дарма. Щоб завтра тут підхуйльониші бавилися. Я мав іще на війні загинути, дивом кілька разів рятувався, тільки за ногу смерть укусила. — Бухгалтер стукнув протезом. — Ну, хай тепер цілого їсть, як не вдавиться.

— З тобою, — тихо сказав Мовчун. Не пояснював чому.

— Я теж. Треба спробувати. Я розумію, що шансів наче немає, але з вами занадто цікаво, — тихо сказав Георгій. Він боявся, тремтів, і око в нього сіпалося.

Я подивився на хлопців, покрутив головою.

— Ну що ж, добра команда в мене зібралася. Гаразд. Тоді відпочиваймо. Вдень нам, мабуть, не вибратися звідси, в вночі спробуємо.

— Владюшо, у нашого господаря є човен. Можна переплисти через Дніпро, на тому березі нас не чекатимуть, — запропонував Бухгалтер.

— Подивимося, — кивнув я. — Які ще новини?

— Іван Карпович таки дістав «штірліца». Ось відео. — Георгій показав планшет. —