Читати книгу - "Третій фронт"

На відео було видно, як із під’їзду на Шовковичній виходить чоловік із повним пластиковим пакетом. Трохи накульгує, але йде швидко. Із будинку вибігають хлопці з пістолетами, починають стріляти. Чоловік відстрілюється. Кладе двох нападників, потім виштовхує з припаркованого авто водія, сідає і їде геть. На повторі видно, як чоловік кидає пакет, а з нього щось викочується. — Це голова «штірліца»! Ось, її пізніше сфотографували!

На фотографії голова з обличчям артиста Тіхонова, «штірліци» випускають саме такі.

— Машину потім знайшли за кілька кварталів, а вбивця зник. І ті хлопці, які в нього стріляли, зникли. Залишили два трупи на вулиці без жодних документів і третій в орендованій квартирі. Труп без голови. «Штірліц», якого вбив Іван Карпович. Ось, я зробив фотографію з відео. — Георгій показав. Точно — Іван Карпович. — Він крутий!

— Та щоб Іван Карпович із «гебнею» якоюсь не справився! — Я аж рукою махнув. — Про Білу вбивцю нічого не чути?

— Поки що ні. А от «чорних» росіяни, здається, зупинили. Кілометрів за сто від Москви. Принаймні пожежі припинили ширитися. В інтернеті кажуть про величезні людські втрати, про сотні тисяч загиблих, але, згідно з офіційними даними, загинуло кілька сотень людей.

— Брешуть. «Чорні» взяли десятки міст і тисячі сіл, селищ, містечок. Навіть якщо населення частково евакуювали, все одно тисячі залишилися. Ну, хай воюють.

— Наш Генштаб заявляє, що в битві під Пирятином знищив великий підрозділ загарбників. Про чудовиськ не згадують, як і про те, що вони до Канева пройшли й на Тарасовій горі ми з ними билися. За офіційною версією, проривалися сепари і їх розгромили ще під Пирятином, а в Каневі лише ми хуліганили, стріляли й висаджували все в повітря. І знаєте, для чого ми це робили, за офіційною версією?

— І для чого?

— Щоб викрасти кістки Шевченка, а потім вимагати за них викуп! Оце таке навигадували! — обурився Георгій.

— Хай брешуть що хочуть. Що там, більше новин про вторгнення немає? Кремлядь має завдати нового удару.

— Та поки що ні. Тільки на Донбасі стало тихо. Останні дні майже не стріляють. Розвідка каже, що російських військ значно поменшало.

— Звісно, поменшало. Вони ж усі сили кинули на «чорних». Де ж вони вдарять? Може, вже і вдарили, а ми не помічаємо. Точно немає новин? Нічого підозрілого?

— Дивлюся. — Георгій гортав стрічку новин. — О, пані Ялину арештували в Києві. Звинуватили в допомозі нам.

— Ну, хоч не вбили.

— А більше нічого особливого. Хоча ось є дивна новина про параліч залізничного сполучення у Росії.

— Що за параліч?

— Неофіційно люди пишуть, що з усіх напрямків знімаються пасажирські вагони й тепловози, мобілізовані для якихось незрозумілих потреб. У РЖД сказали, що не коментують дурниць, але багато хто розповідає, що рух пасажирів по залізницях майже зупинено, а всі потяги забрано.

— І куди їх забирають?

— Та в тому-то й річ, що потяги стоять на місцях, наче чекають чогось. І пасажирів не возять, і стоять. Навіть евакуацію з районів, на які напали «чорні», проводили автомобільним транспортом, а не потягами!

— Ну, так, щось дивне. Стеж за цим, — наказав я. Почув гуркотіння машини. — Здається, до нас гості.

Мовчун миттю пробіг до воріт.

— Менти, — сказав тихо, без жодної паніки.

— Ховайтеся, хлопці, й не вилазьте, — наказав я. Побіг у хату, заліз на горище, принишк біля малюсінького віконця. Машина зупинилася, потім у ворота постукали.

— Костянтинович, Костянтинович! — погукав хтось. Клацнула клямка, хвіртка відчинилася, у двір зайшли четверо міліціонерів. Один із пістолетом — мабуть, дільничний, а троє з автоматами — мабуть, підсилення. — Костянтинович! Може, на річку пішов? Там у нього човен. Костянтинович!

Зупинилися у дворі, роздивлялися, прислухалися.

— Зараз на соломі подивимося. Він сьогодні самогон купував, мабуть, напився. Коли нап’ється, любить на свіжому повітрі спати.

Дільничний пройшли до сінника, знайшов там господаря. Спробували його розбудити, але де там. Тільки мугикав щось, а очей не відкривав. — От, свинюка, нажлуктився вже!

Дільничний і по щоках плескав, але притомності не повернув.

— Може, водою холодною? — спитав один із ментів.

— Та як є вода… — Дільничний пішов до літньої кухні. — Порожні відра!

— Так набери!

— Тут колодязь метрів за двісті, ще й по схилу дертися! Чому тут ніхто, крім Костянтиновича, не живе? Бо з водою погано. Хер із ним, пацани. Бачите ж, що нікого немає. — Дільничний несподівано пішов у сарай. Понишпорив, вийшов із капелюхом, повним яєць. — Пригощайтеся, хлопці, голодні ж.

Били яйця і пили їх сирими. По три штуки на брата вийшло. Походили ще, зазирнули в будинок і підвал, узяли по слоїку варення й консервованої курятини. Доповіли кудись, що перевірили, все чисто, їдуть далі за планом.

— А що воно у Каневі вчора було? — спитав дільничний.

— Та той Бар-Кончалаба зі своєю бандою почав стрілянину, а там туристи, дитину вбили.

— Кажуть, якісь чудовиська були на Тарасовій горі. В мене кум живе неподалік. Чув, що страшне робилося.

— Поменше слухай дурниць. Бандити там були, бандити.

— Оце б їх знайти та мільйон заробити!

— Дурню, хто тобі той мільйон дасть! Гроші керівництву підуть, а нам у найкращому випадку грамоту вручать. Поїхали!

З тим і пішли. Ми посиділи трохи й повилазили. Георгій тремтів.

— Я в кутку сховався, мент заходить і починає там нишпорити, яйця шукав! Ось зовсім поруч зі мною! Думав, що все, зараз торкнеться мене! Ледь не закричав!

— Може, треба було на них напасти, роззброїти, забрати форму й спробувати на їхній машині втекти? — спитав Бухгалтер.

— Ні, ризиковано. Почекаємо тут до ночі, а потім подумаємо, що робити. Поки що відпочиваймо. Тільки б поїсти чогось.

— Ну, це легко, — запевнив Бухгалтер.

Узяли в погребі картоплі, знайшли шматок сала, стали смажити. Вже майже готово було, коли прибіг Георгій.

— Пане Владюшо! Дивіться! — Дав мені планшет. — Відео, зняте вчора увечері в Саранську. Там на вулиці, що вела до вокзалу, ще з вечора заборонили рух, перекривши всі виїзди бетонними блоками. Увечері вимкнули вуличне освітлення. І дивіться, що далі!

Темрява, майже нічого не видно. Потім з’являється машина дорожньо-патрульної служби з увімкненими сиренами й фарами. Вона їхала на маленькій швидкості, наче вела когось. За нею темрява, у темряві помітно якісь рухи.

— Що це? — спитав я.

— Хтось іде. Свідки кажуть, що йшов натовп. Що за натовп, не знають.

— Солдати?

— Ну, солдатів радше б везли вантажівками до вокзалу. А ще ось! — Георгій показав кілька фотографій. — Їх зробили вранці. Бачите, вся вулиця у плямах землі. Наче землю возили. Точніше, глину.

— І що це означає?

— Я не знаю. Сліди вели до вокзалу. Того ж вечора