Читати книгу - "Війна Калібана"

- Давай не будемо обговорювати.

- Йой нє, давай поговорим, - Алекс зробив крок уперед, схрестивши руки на грудях як чоловік, що вирішив не відступати, - я керую сим корабликом більше року. Всьо добре іно тому, що Наомі фист офіцер, яка тєгне на собі купу обов’язків. Якщо ми її втратимо, нам не літати. То є факт.

Джим опустив ручний термінал, в кому копирсався у кишеню, і сповз по стінці захисту реактора.

- Я знаю. Я знаю. Я ніколи не думав що вона справді так вчинить.

- Піде.

- Ага.

- Ми ніґди не говорили про гроші, - сказав Алекс, - у нас нема заробітної плати.

- Платні? – Джим скривився на пілота і вистукав рукою по реактору швидкий ритм. Реактор гудів мов сталева могила.

- Кожна копійка яку нам давав Фред і яку не витрачено на обслуговування судна зберігається на створеному мною рахунку. Якщо тобі щось потрібно, то чверть цих грошей твої.

Марсіянин похитав головою і замахав руками:

- Ні, не зрозумій мене недобре. Мені грошей нетра і я не вважьию жи ти в нас крадеш. Просто кажу що про гроші ми ніґди не говорили.

- Отже?

- Знациси ми непроста команда. Ми не робим на судні за гроші або тому що влада нас призначила. Ми тутка бо хочем сего. То всьо що в нас є. Ми в то вірим і хочем бути частиною того, що ти робиш. А тоги, коли то зникне, ми перейдемо на звичайну оплачувану роботу.

- Але Наомі…

- Була твоя дівчина, - з посміхом сказав Алекс, - холера, Джиме, ти взагалі її видів? Вона може знайти собі єнчого хлопця. Фактично, ти не проти якщо я …

- Я зрозумів тебе. Я почув. Я все проїбав і це моя вина. Я в курсі. Все проїбав. Мені тре’ побачитися з Фредом і думати як знову все скласти до купи.

- Якщо Фред дійсно такого начворив.

- Ага, якщо так.

- А я собі міркую, коли ж ти нарешті з’явишся, - сказав Фред Джонсон, коли Голден увійшов у двері його офісу. Полковник виглядав одночасно і краще і гірше за ту людину, якою його побачив капітан, вперше зустрівши його рік тому. Краще – тому що Альянс зовнішніх планет, квазі уряд в якому головував Фред, більше не був терористичною організацією, а де-факто урядом який міг сісти за стіл перемовин з внутрішніми планетами. І Джонсон почав грати роль адміністратора, з насолодою, яку він скоріш за все не відчував, коли боровся за свободу.

Це було помітно по розслабленим плечам і напівпосмішці, яка стала його звичним виразом обличчя.

І гірше, бо останній рік і уся вага адміністрування зістаріли його. Волосся чоловіка стало рідшим і сивішим, шия – клубком старої відвислої плоті і вузлуватих м'язів. Під очима помічалися постійні мішки. Шкіра кавового відтінку не назбирала більше зморщок, проте стала сірішою.

Але посмішка, що з’явилася на його обличчі була щирою, він обійшов стіл, потис джимову руку і провів його до стільця.

- Я читав твій рапорт по Ґанімеду, - мовив власник кабінету, - розказуй. Враження з поля.

- Фреде, - відповів Голден, - там ще дещо є.

Фред кивнув, повернувся за стіл і сів:

- Давай.

Джим почав говорити, потім зупинився. Джонсон дивився на нього. Вираз обличчя не змінився, та очі стали гострішими, більш сфокусованими. Голден відчув раптовий приплив страху, від думки що голові АЗП відомо усе, що він йому каже.

Правда була у тому, що командир «Росінанта» завжди побоювався свого співбесідника. В ньому був присутній дуалізм людини, який поставив його на межу. Фред зв’язався з ними саме в той момент, коли вони найбільше потребували допомоги. Він став їх покровителем, їх безпечною гаванню у світі міріадів ворогів, нажитих ними за останній рік. Проте Джим не міг забути що це все ще той самий полковник Фредерік Люцій Джонсон, різник станції Андерсона. Людина що за останні десять років допомогла організувати і направляла Альянс зовнішніх планет, організацію, яка здатна використовувати вбивства і тероризм задля досягнення своїх цілей. Ця людина майже безсумнівно особисто віддала наказ про вбивства. Цілком примустимо, що Фред як лідер АЗП вбив більше людей аніж Фред – полковник морської піхоти ООН. Чи насправді він утримається від використання протомолекули у своїх цілях?

Можливо. Можливо це зайшло занадто далеко. Але він був товаришем, і він заслуговував шанс захистити себе.

- Фреде, я … почав Голден і припнувся.

Фред знову кивнув, посмішка змінилася легкою насупленістю, яка мала на увазі «мені це не подобається». Це було констатацією факту.

Джим прибрав руки з ручок стільця і змісив себе підвестися. У низькій – всього третині земного, гравітації обертання станції, він виглядав більш загрозливо аніж бажав. Навіть на секунду відірвався ногами від підлоги. Фред посміхнувся але напруженість зникла, похмурість змінилася оскалом.

Ось воно. Оскал і сміх зламали страх і замістили його люттю. Коли Джим знову опинився на ногах, він нахилився і обома долонями вдарив по столу.

- Вам, - сказав він, - не варто сміятися. Не варто допоки я не упевнюся що це не ваша провина. Якщо ви зробили те у чому я вас підозрюю і продовжуєте реготати, я встрелю вас прямо тут і зараз.

Фредова посмішка не зникла, але щось змінилося в очах. Він не злякався але й не здивувався.

- Що такого я зробив, - без питальної інтонації мовив Джонсон, просто повторюючи слова.

- Це протомолекула, Фреде. Ось що трапилося на Ґанімеді. Лабораторія з дітьми на яких ставили досліди, те лайно з чорним павутинням і монстр, який ледь не знищив мого корабля. Ось мої враження з поля. Хтось хто грається з заразою, може програти, а зовнішні планети розстрілюють одна одну на орбіті довкола цього.

- Ти вважаєш що це я зробив, - і знову, проста констатація факту.

- Ми викинули це лайно на Венеру, - кричав Голден, - лиш вам я віддав зразок. І ж раптом на житниці вашої імперії Ґанімеді, єдиному місці, над яким флоти не можуть встановити контроль виникає довбаний спалах вірусу?

Фред дозволив прозвучати секундні тиші.

- Ти цікавишся, чи не скористався я протомолекулою аби спровадити війська внутрішніх планет з Ґанімеду і поширити контроль на зовнішні планети?

Фредів тон дозволив Джиму зрозуміти, наскільки голосним він був. Капітан зробив декілька глибоких вдихів і