Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Що?! — спершу наші голоси з Василем злилися в один, але потім розділилися на різні потоки.

— Я що небіжчик по-твоєму?! А у вухо не хочеш?!

— Цить, малий! А ти... Балдо, припиняй нісенітницю плести! Говори зрозуміло! І не забріхуйся! Хто бачив упиря, котрий зміг би цілу седмицю на грудях священну реліквію носити?

Байрачник, ніби захищаючись, підняв вгору лапки.

— Я про упирів нічого і не казав... Сам придумав, а на мене напосівся! Ну, вас... — протягнув ображено, немов дитя мале. — Ні слова більше не скажу.

— Гляди на нього, який образливий!.. Надувся, як миша на крупу. Мене в небіжчики записав і сам образився. Я ж на тебе не ображаюся.

— Ти й справді вже теє... не випрягай посеред ріллі...

У Василя був такий вигляд, ніби він, будучи абсолютно тверезим, затесався в компанію п'яниць, що перебувають на стадії «ти мене поважаєш?». І ніяк не може вибрати, що краще: втекти чи швидко наздогнати пропущене.

— Господи, помилуй цих нещасних! — заволав байрачник. — Ти їм про гриби, а вони про труни! Хіба я хоч одним словом обмовився про мертвяків? Я тільки сказав, що Петро не з цього світу!

— А звідки?! — Полупуд мимоволі зробив «козу», знак проганяє нечисту силу. — З нижнього?!* (* Прав, Яв і Нав — у язичництві «три сторони буття» «Небеса, Земля і Підземний світ» відповідно)

Що ж ви такі нервові щось все?.. Втім, поки за шаблю і осиковий кілок не хапається, терпимо.

— Ні, — хитнув рисячими вушками байрачник. — Своїх «темних» чи нечисть я б розпізнав... Чого-чого, а бісів різних та чортів побачити довелося. Он, хоч на Жаб'ячому озері, у свояка... Цілий виводок який рік живе. Ніяк позбутися не може.

Василь, з кожним вимовленим словом, дивувався все більше. Багатостраждальний вус козак уже не крутив і навіть не смикав — жувати почав. Тепер я зрозумів, чому той коротший за лівий.

— Звідти?.. — козак чи то з побоюванням, то чи з глибокою повагою підвів погляд до неба.

— А ось цього я ні стверджувати, ні заперечити не можу. Не довелося жодного разу. Нема з чим порівнювати... — знизав плечима байрачник.

— Ну все, дістали... обидва! — я тупнув ногою і сунув Балді під ніс кулак. — Ще одне слово брякнеш і понюхаєш чим моя аура пахне! Василю! Отямся! Допустимо, чуду степовому я не дивуюся. Якщо розмовляти з людьми не частіше ніж раз на пів століття — ще й не таке приверзеться. Але, ти ж мене голим бачив! Був там хвіст чи крила? Німба і рогів, до речі... — я нагнув голову, — бачиш, теж немає! І щоб уже зовсім залишити дурну розмову — знайте, на лютні чи арфі я грати не вмію. Але вилами — якщо доведете до сказу...

В цьому місці запал і запас повітря закінчилися. Так що я тільки махнув рукою. Мовляв, а ну вас у... важко доступне місце. Набридли.

— І все-таки, Петре... батьків своїх ти не пам'ятаєш... — якщо мій запальний спіч і справив враження, то останньої крапки в розмові все-таки не поставив.

— Ти, між іншим, теж... — ляпнув раніше, ніж зрозумів, що це буде зайвим. Навряд чи комусь приємне нагадування, що він знайда... Але Василь і бровою не повів.

— Вірно. А тому, ось що я тобі скажу, Петре. Будь ти хоч ангелом, хоч бісом, хоч... — козак на секунду зам'явся, не знаючи з ким ще можна порівняти, і не знайшовся. — Так ким завгодно! Для мене ти — славний хлопець! Товариш мій бойовий!.. З яким я готовий хоч пуд солі з'їсти. І перший дам у пику кожному, хто в цьому засумнівається. Віриш?!

— Вірю. Дякую. Ти справжній товариш.

Байрачник дивився на нас, присівши навпочіпки і підперши щоку лапкою. Добре хоч не розплакався. Цього я б уже точно не витерпів. Чорт, чорт і ще раз чорт! Тільки бразильської мелодрами не вистачало. Але, коли ребра затріщали в ведмежих обіймах запорожця, зрозумів — він говорив серйозно. Над такими речами тут ще не вміють насміхатися.