Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Головний дізнавач задумливо кивнув і подивився на Високого лорда:

– Ну і як? Виконав він свою обіцянку, розповісти нам усе? – із ледь помітною іронією в голосі поцікавився він.

Ніколас міг би сказати, що не зовсім. Він міг би вказати на те, що його брат, який нібито дбає про загальне благо, забув згадати про те, що йому особисто він приготував долю безвольної, хтивої маріонетки, яка заради любові до сукуби забула б про свої обов’язки та зрадила б свій народ. Він міг би нагадати своєму «шляхетному» старшому братові про те, що він планував не тільки позбавити його особистості, розуму, волі, честі і гідності, але й життя. Не те щоб Ніколасові потрібне було таке життя. Просто його покорчило «великодушне» бажання брата показово-повчально перемогти боягуза, вбивцю, безумця та зрадника у «чесному» поєдинку. Проте, навіщо озвучувати те, що й так очевидно? Просто для того, щоб поставити Домініка у незручне становище та змусити виправдовуватися? А сенс? А жодного… Тільки дарма час втрачати.

Ніколас усе ж таки не втримався від того, щоб хоча б трохи, але полоскотати нерви старшому братові. Спіймавши його погляд своїм довгим, пильним і пронизливим, він кілька хвилин мовчав.

Прекрасно розуміючи, що твориться на душі у Високого лорда, головний дізнавач терпляче і, однозначно, не без інтересу, чекав, чим закінчиться цей неоголошений поєдинок поглядів.

Домінік щосили намагався витримати погляд молодшого брата. У нього навіть піт на лобі та скронях виступив. Але не зміг. У кінці кінців він відвів таки почервонілі від напруги очі, що сльозилися, убік.

Губи Ніколаса торкнула легка крива посмішка.

– «Усе» – поняття відносне, – нарешті, зволив він повідомити свою авторитетну думку. – Він розповів усе, що знав про втрату пам’яті Наглядачами і йому, і справді, не була вигідна смерть Ермілії Перської. Але, особисто я так і не зрозумів, кого мій брат мав на увазі, говорячи «ми» і як йому вдалося зібрати настільки видатну колекцію хримтурських артефактів?

– Я теж, – підтакнув Ілберт Смартіс і в очікуванні подивився на допитуваного.