Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Гадаю, дитина віщунки не повинна запитувати про це.

— Але… — Закарі замовкає, його свідомість радше тоне, ніж тримається на плаву. — Моя мати не… — Він знову затинається. Можливо, його мати чітко бачить усе, але не малює. Він ніколи не розпитував її.

Це ще дивніше, ніж читати про себе в «Солодких муках». Напевно, через те що Закарі може лише висловити припущення, що хлопчик у книжці — це він, а ось юнак на картині — це достеменно, безсумнівно він.

— Ви знали, ким ми були, — каже Закарі, знову глипаючи на намальовану версію Доріана та пригадуючи, як пильно розглядав його Хранитель, коли вони принесли його вниз.

— Я впізнав ваші обличчя, — погоджується чоловік. — Я роками щодня дивився на цю картину й розумів, що одного дня ви можете з’явитися тут, але не знав, скільки часу віддаляє мене від цього дня — місяці, десятиліття чи століття.

— Ви були б тут навіть за кілька століть, еге ж? — перепитує Закарі.

— Я зможу покинути це місце лише після його зникнення, містере Роулінз, — пояснює хлопцеві Хранитель. — Нехай ми обидва переживемо це.

— А що відбувається нині?

— Я хотів би відповісти вам. Але сам не знаю.

Закарі озирається на картину, на бджіл, меч, ключі й на золоте серце, його погляд спершу уникає, а потім неминуче знову знаходить шлях назад до Доріанового обличчя.

— «Якось він намагався мене вбити», — каже хлопець, пригадавши слова Мірабель на вкритому снігом тротуарі цілу вічність тому й те, що вона відповіла, коли він узявся розпитувати: «Це не спрацювало».

— Перепрошую, я не простежив за вашою думкою, — зізнається Хранитель.

— Гадаю, дещо змінилося, — пояснює Закарі, намагаючись скласти докупи думки, що, здається, зараз вибухнуть.

Від порогу лунає якийсь звук, і Хранитель кидає туди погляд. Його очі розширюються. Губи без жодного звуку хапають повітря, а вкрита перснями рука намагається їх прикрити.

Закарі обертається, щоб побачити те, що очікував, але однаково Мірабель стає несподіванкою.

Вона з’являється на порозі в запорошеному одязі, тримаючи в руках рудого кота.

— Історія — це і є зміна, Езро, — каже вона. — Здається, я тобі це вже говорила.

Доріан падає.

Він падає певний час, який вже давно перевищив тривалість падіння, необхідну для будь-якої вимірюваної відстані.

Аллеґру він не бачить. Вона висіла на його пальті, а потім змигнув білий спалах — і все розпалося на зливу з каміння, кахлю й позолоченого металу. Кільце, яке, певно, загубила якась планета, пролітаючи повз чоловіка, з такою силою чіпає його плече, що він не має сумніву, що плече зламане, потім пригадує лише темряву та свист повітря, а тепер він лишився сам і чомусь досі падає.

Доріан не пригадує всіх подробиць того, що сталося. Він пам’ятає, як тріснула підлога, а потім вона взагалі зникла й навколо запанував карколомний хаос.

Чоловік пам’ятає, як подивився на обличчя Закарі, яке, напевно, віддзеркалювало його вираз. Суміш подиву, розгубленості й жаху. А потім воно за мить зникло. Навіть менше ніж за мить.

Доріан розмірковує, що це відчуття було б ще дивнішим, якби не здавалося таким знайомим, наче він падає вже понад рік, і лише зараз усе справдилося.

А може, він падав завжди.

Доріан більше не знає, де низ, а де верх. Від вільного падіння паморочиться в голові, а груди, здається, ось-ось вибухнуть, якщо він не пригадає, як саме слід дихати, однак дихання — це щось занадто складне. «Певно, мені треба наближатись до центру Землі», — повторює він Алісину думку[53].

А потім там, де, очевидно, розташовується низ, з’являється світло. Воно тьмяне, але наближається швидше, ніж Доріанові взагалі це видається можливим.

Думки захаращують його голову, їх забагато для того, щоб зосередитися на котрійсь із них, відчуття таке, наче кожна змагається за те, щоб стати останньою. Доріан думає: якщо збирається незабаром померти, то слід було б заздалегідь почати збирати свої останні думки. Згадує про Закарі й жалкує, що так багато не сказав йому й не зробив для нього. Стільки книжок не прочитав. Історій не розповів. Рішень не ухвалив.

Доріан думає про ту ніч із Мірабель, яка все змінила, але навіть зараз не певний, що шкодує про це.

Він гадав, що розбереться з усім, у що вірить, перш ніж усе скінчиться, але сталося не так, як гадалося.

Світло внизу наближається. Доріан падає крізь якусь печеру. Підлога сяє. Чоловікові думки перетворюються на спалахи. Образи й відчуття. Людні тротуари й жовті таксі. Книжки, що здаються справжніми, на відміну від людей. Номери в готелях і приміщення в аеропортах, і Трояндова кімната в Нью-Йоркській публічній бібліотеці. Він стоїть на снігу й дивиться на своє майбутнє крізь вікно бару. Сова в короні. Позолочена танцювальна зала. Майже поцілунок.

Остання думка, що з’являється в голові Доріана перед тим, як він падає на освітлену землю внизу, намагаючись згрупуватися так, щоб ударитися й стати на неї босими ногами, думка, яка перемагає в першості за звання останньої думки після тривалого та вдумливого падіння, така: «Можливо, Беззоряне море — це не просто казочка на ніч для дітлахів».

Певно, унизу на нього чекає вода.

Та коли падіння припиняється й Доріан хлюпається в Беззоряне море, він розуміє, що ні, це не вода.

Це мед.

Закарі Езра Роулінз дивиться на Мірабель, що якимось незбагненним чином опинилася на порозі. Вона вся запорошена, кам’яний пил товстим шаром укрив її одяг і волосся. Рукав куртки порваний. На кісточках пальців і на шиї яскріють червоні плями крові, але все інше здається неушкодженим.

Дівчина опускає на підлогу рудого кота. Він треться об її ноги, а потім рушає до свого улюбленого крісла.

Хранитель щось бурмоче собі під ніс, а потім підходить до Мірабель, прокладаючи собі шлях між книжковими стосами й не відводячи від дівчини погляду.

Спостерігаючи за тим, як вони дивляться одне на одного, Закарі раптом відчуває, що без запрошення втручається в чужу любовну історію.

Підійшовши до Мірабель, Хранитель стискає її в таких пристрасних обіймах, що Закарі відвертається, але знову натикається поглядом на свій портрет, тож просто заплющує очі. На якусь мить він гостро й несамовито відчуває в самому повітрі, у легенях, що означає втрачати та знаходити, знову втрачати й так без кінця-краю.

— У нас нема на це часу.

Закарі розплющує очі, почувши голос Мірабель, і бачить, як вона розвертається, виходить з