Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Союз, унеможливили появу чіткої лівої альтернативи комунізму в італійській політиці.

З-поміж країн Західної Європи Італія вирізнялася відносною «симпатичністю» її комуністів, але водночас була винятком з правила не лише через це. Повалення Муссоліні в 1943 році не могло приховати співучасті багатьох італійських інтелектуалів у його двадцятирічному правлінні. Ультранаціоналізм Муссоліні був, зокрема, спрямований на іноземну культуру та вплив; а фашизм відверто віддавав перевагу «національним» інтелектуалам, застосовуючи до літератури й мистецтв націоналістичну політику захисту та заміни, подібну до звичніших аналогічних заходів щодо іноземних товарів.

Певна річ, багато італійських інтелектуалів (особливо молодших) приймали підтримку й допомогу від фашистської держави: альтернативою була еміграція або мовчання. Сам Еліо Вітторіні здобував перемоги на фашистських літературних конкурсах. Вітторіо де Сіка, перш ніж стати провідним представником післявоєнного неореалізму, був відомим актором фашистського кінематографу. Його колега, режисер Роберто Росселліні, який також працював у жанрі неореалізму і чиї післявоєнні фільми мали виразну комуністичну політичну тональність, лише за кілька років до того створював документальне кіно й художні фільми за підтримки уряду Муссоліні, і то був не поодинокий випадок. До 1943 року влада Муссоліні для багатьох мільйонів італійців, які в дорослому віці не знали жодного іншого мирного уряду, становила звичний порядок речей[128].

Тож моральні дилеми переважної більшості італійських інтелектуалів у післявоєнні роки віддзеркалювали досить неоднозначну міжнародну позицію країни загалом, яка мала занадто обтяжливі зв’язки з авторитарним минулим, щоб посісти центральне місце в післявоєнних справах Європи. У будь-якому разі Італія, хай як це не дивно, давно опинилась на узбіччі сучасної європейської культури — можливо, через її власну децентралізацію в історії та адміністративному ладі: Неаполь, Флоренція, Болонья, Мілан і Турин створили свої власні маленькі світи з університетами, газетами, академіями й інтелігенцією. Рим був місцем локалізації верхівки, джерелом заступництва та осердям влади. Але він ніколи не уособлював центр культурного життя країни.

Зрештою, справжнє європейське інтелектуальне життя в ті післявоєнні роки могло відбуватися лише в одному місці — в одному місті, одній столиці, поділи якої і відображали, і визначали стан культури всього континенту. Її конкуренти опинилися за колючим дротом, знищили самі себе або ж поринули в містечковість. Ще з 20-х років ХХ століття, коли одна європейська держава за іншою опинялася під владою диктаторів, політичні біженці й емігранти-інтелектуали стікалися до Франції. Дехто під час війни залишився і приєднався до Опору, тоді як багато з них стали жертвами Віші або нацистів. Дехто втік до Лондона, Нью-Йорка чи Латинської Америки, але повернувся після звільнення. Інші, як-от Чеслав Мілош чи угорський історик і політичний журналіст Франсуа Фейто, переїхали, лише коли змушені були тікати через радянські перевороти — і тоді здавалось абсолютно логічним, що вони поїдуть прямо до Парижа.

Через це, уперше із 40-х років ХІХ століття, коли Карл Маркс, Генріх Гайне, Адам Міцкевич, Джузеппе Мадзіні й Олександр Герцен жили в паризькій еміграції, Франція знову стала природним європейським домом для знекоріненого інтелектуала, чистилищем модерної європейської думки й політики. Отож післявоєнне паризьке інтелектуальне життя було подвійно космополітичним: у ньому брали участь чоловіки та жінки з усієї Європи, і це була єдина європейська сцена, де місцеві думки та дискусії розросталися й виходили на широкий міжнародний рівень.

Отож, незважаючи на нищівну поразку Франції в 1940 році, її ганебне підкорення впродовж чотирьох років німецької окупації, моральну неоднозначність (і не тільки) режиму Віші маршала Петена та принизливе підпорядкування США і Британії в міжнародній дипломатії в післявоєнні роки, французька культура знову стала центром міжнародної уваги: французькі інтелектуали набули особливого міжнародного значення як речники доби, а тональність французьких політичних дискусій утілювала ідеологічний розкол усього світу. Знову — і востаннє — Париж став столицею Європи.

Іронію цього становища не могли не помітити її сучасники. Історичний шанс поставив французьких інтелектуалів у центр уваги, позаяк те, чим вони переймалися, було не менш містечковим, ніж у решти. Післявоєнна Франція заглибилась у свої власні проблеми зведення рахунків, дефіциту й політичної нестабільності так само сильно, як і будь-яка інша країна. Французькі інтелектуали по-новому витлумачували політику в усьому світі крізь призму власних нав’язливих ідей, а нарцистична самозакоханість Парижа у Франції несамокритично проєктувалася на світ загалом. Як незабутньо описав це Артур Кестлер (у «Маленьких кокетках Сен-Жермен-де-Пре»), післявоєнні французькі інтелектуали були «пронирами, які позирали на оргії Історії крізь шпарину в паркані». Але Історія приберегла для них найкращі місця.

Поділи, характерні для французької інтелектуальної спільноти в пізніші роки, були очевидні не одразу. Коли в 1945 році Жан-Поль Сартр заснував Les Temps Modernes, до редакційної ради належали не лише Сімона де Бовуар та Моріс Мерло-Понті, а й Реймон Арон, що свідчило про широкий консенсус навколо політики лівого спрямування й «екзистенціальної» філософії. Останню також сповідував (не дуже охоче) Альбер Камю, на той час близький друг Сартра та де Бовуар і, завдяки своїй колонці на редакційних шпальтах щоденної газети Combat, найвпливовіший письменник у післявоєнній Франції.

Усіх їх об’єднувала певна «ментальність Опору» (хоча в самому Опорі активну участь брав лише Камю: Арон належав до «Вільних французів» у Лондоні, а інші пережили часи окупації більш-менш безпроблемно). За словами Мерло-Понті, завдяки боротьбі під час війни французькі інтелектуали розв’язали для себе дилему «бути чи робити». Віднині вони були в історії та могли долучитися до неї по повній. У їхній ситуації вони вже не могли дозволити собі розкіш відмовитися зробити політичний вибір і дотримуватися його; справжня свобода означала прийняти цю істину. За словами Сартра, «бути вільним означає не робити, що хочеш, а хотіти робити те, що можеш».

Інший урок, який нібито засвоїли Сартр та його покоління, — це те, що війна була неминучим — і до певної міри навіть бажаним — наслідком політичного насильства. Така інтерпретація зовсім не схожа на питомо французьке сприйняття нещодавніх подій: до 1945 року багато європейців пережили три десятиліття військового та політичного насильства. Молоді люди з усього континенту звикли до такого рівня суспільної агресії — як на словах, так і в діях, — якого їхні предки з ХІХ століття навіть не могли собі уявити. А сучасна політична риторика пропонувала «діалектику», за допомогою якої заклики до насильства й конфлікту не здавалися такими дикими: без сумніву, Еммануель Муньє, редактор журналу Esprit і впливовий представник християнської лівиці, промовляв до широкої аудиторії, коли в 1949 році стверджував, що виступати проти насильства та класової боротьби лицемірно, позаяк «біле насильство» щодня використовують проти жертв капіталізму.

Але у Франції привабливість насильницьких рішень була більше ніж проєкцією в майбутнє