Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

нещодавнього досвіду. Вона стала відлунням давнішої спадщини. Звинувачення в колабораціонізмі та зраді, вимоги покарати винних і почати життя з нуля розпочалися не після звільнення. Вони відтворювали давню французьку традицію. Із 1792 року революційний і контрреволюційний полюси французького суспільного життя втілювали та підсилювали розкол країни надвоє: за і проти Монархії, за і проти Революції, за і проти Робесп’єра, за і проти Конституцій 1830 та 1848 років, за і проти Комуни. Жодна інша країна не мала такої довгої та безперервної традиції біполярної політики, підкресленої традиційною історіографією національного міфу Революції, який упродовж десятиліть прищеплювали французьким школярам.

Ба більше, Франція, більше ніж будь-яка інша західна національна держава, була країною, де інтелігенція схвалювала та навіть обожнювала насильство як інструмент державної політики. Жорж Санд пригадувала, як під час прогулянки берегами Сени в 1835 році друг пристрасно обґрунтовував їй необхідність кривавої пролетарської революції: тільки коли води Сени почервоніють, пояснював він, коли Париж палатиме, а бідні обіймуть місце, що належить їм по праву, лише тоді переможуть справедливість і мир. Майже сто років по тому англійський есеїст Пітер Кеннелл описував у New Statesman «майже патологічний культ насильства, яким, здається, одержимі так багато французьких письменників».

Тож коли літній представник Радикальної партії Едуар Ерріо, президент Національної асамблеї Франції аж до своєї смерті в 1957 році у віці 85 років, після звільнення оголосив, що нормальне політичне життя може відновитися тільки тоді, коли «Франція спершу пройде шляхом кровопролиття», ці слова, хай навіть з вуст череватого провінційного депутата політичного центру, зовсім не різонули французькі вуха. Французькі читачі й письменники вже давно звикли до думки, що історичні зміни та спокутне кровопролиття нероздільні. Коли Сартр та його сучасники наполягали на тому, що комуністичне насильство — це «пролетарський гуманізм», «акушерка історії», вони були менш оригінальними, ніж їм здавалося.

Через цю ознайомленість із революційним насильством в уяві французів у поєднанні зі спогадами у формі пожовклих ілюстрацій давнього франко-російського альянсу, французькі інтелектуали були схильні сприймати комуністичні обґрунтування радянської жорстокості з особливим співчуттям. Не обійшлося й без діалектики. У коментарі щодо процесу Сланського для Сартрового Les Temps Modernes, Марсель Пежу нагадував своїм читачам, що в убивстві своїх політичних ворогів немає нічого поганого. Що було не так із празьким судом, то це те, «як відбувалася процедура їхнього вбивства [тобто показовий процес]. Це здається якоюсь карикатурою на те, як усе могло б бути, якби з погляду комуністів насильство мало підстави. Зрештою, звинувачення, які їм висувають, prima facie[129] не правдоподібні».

Французькі інтелектуали, які приїжджали до Радянського блоку і бачили процес побудови комунізму дужче за інших, удавалися до лірики та виявляли своє захоплення. Так, поет і сюрреаліст Поль Елюар у своїй промові перед (поза сумнівом, спантеличеною) публікою в Бухаресті в жовтні 1948 року сказав такі слова: «Я з країни, де більше ніхто не сміється, ніхто не співає. Франція поринула в темряву. Але ви відкрили сонячне світло Щастя». А ще той самий Елюар через рік в окупованій совєтами Угорщині зазначав: «Народ має бути єдиним господарем у своєму краї, і за кілька років Щастя стане верховним законом, а Радість — щоденним обрієм».

Елюар був комуністом, але його погляди широко поділяли навіть ті інтелектуали й митці, які ніколи не були членами партії, а таких налічувалося чимало. У 1948 році, після Чеського перевороту, Сімона де Бовуар була певна, що комунізм став на шлях до повсюдної перемоги: як за багато років до того написав її сучасник Поль Нізан, революційний філософ лише тоді може досягти результату, якщо обере той клас, який є носієм революції, а комуністи й були самопроголошеними представниками цього класу. Попри всі моральні мінливості долі, заангажовані інтелектуали мусили стати на бік прогресу та Історії[130].

Крім того, французькі інтелектуали вважали комуністичне питання таким важливим через усюдисущу присутність Французької комуністичної партії (ФКП). Хоча ФКП ніколи не була такою великою, як італійська (у найкращі часи до її складу входило 800 тисяч членів), на виборах у перші післявоєнні роки вона мала навіть більший успіх, набравши в 1946 році 28% голосів. І, на відміну від італійців, французькі комуністи не мали протистояти об’єднаній правоцентристській Католицькій партії. Іншою відмінністю було те, що Соціалістична партія Франції, завдяки своєму тривалому знайомству з комуністичними практиками під час війни, не робила безумовного переходу на бік комуністів на ранніх етапах «холодної війни» (хоча меншості її членів саме цього й хотілося б). Тож ФКП була водночас і сильнішою, і більш ізольованою, ніж будь-яка інша комуністична партія.

Водночас вона була особливо нетерпима до інтелектуалів. ФКП різко відрізнялася від італійців тим, що її завжди очолювали практичні й тупоголові партійні бюрократи, на кшталт Моріса Тореза, у минулому шахтаря, який керував партією від 1932 року до своєї смерті в 1964 році. Для Сталіна найважливішою рисою Тореза було те, що на нього можна було покластися; як і Ґоттвальд у Чехословаччині, він робив те, що йому кажуть, і не ставив запитань. Невипадково, дезертирувавши з французької армії під час «Дивної війни»[131] 1939‒1940 років, Торез провів наступні п’ять років у Москві. Таким чином, французька Компартія була надійною, хоч і дещо негнучкою партією-сателітом, справним інструментом для проголошення та впровадження сталінської лінії.

Саме ця жорсткість ФКП до певної міри приваблювала, принаймні кілька років, післявоєнне студентське покоління, яке шукало собі лідерів, спрямування, дисципліни й обіцянки діяти з «робітниками» в одній упряжці: так само як їхні чеські та польські однолітки спочатку заражали ентузіазмом своїх друзів на Сході. Але для більш авторитетних французьких інтелектуалів запал, з яким культурні комісари ФКП встановлювали безкомпромісність на сторінках щоденної газети L’Humanité та деінде, був щоденним викликом їхнім прогресивним поглядам. Письменники чи науковці, які пов’язали себе з ФКП, не могли сподіватися, як Вітторіні в Італії чи Група істориків Компартії в Лондоні, що їм дозволять якісь відхилення[132].

З цієї причини уподобання паризької інтелігенції — наш найнадійніший компас у визначенні ліній розлому віри та думки в Європі часів «холодної війни». Саме в Парижі, як ніде більше, інтелектуальні розломи проходили по контурах політичних — і всередині країни, і за кордоном. Східноєвропейські показові процеси особливо палко обговорювали в Парижі, оскільки дуже багато їхніх жертв жили і працювали у Франції: Ласло Райк був інтернований до Франції після Громадянської війни в Іспанії; Артур Лондон працював у французькому Опорі, одружився з однією відомою французькою комуністкою та був майбутнім свекром іншої; «Андре Сімон» (Отто Кац, інша жертва