Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

Західноукраїнської Народної Республіки в 1918–1919 рр.; відкривали пам'ятник українцям, ув'язненим у польському концентраційному таборі Явожно в 1940-х рр.; закладали пам'ятний камінь на екуменічному кладовищі в Харкові, де спочивають польські офіцери, замордовані за наказом Сталіна; присвячували меморіал українським воякам УНР, які загинули, захищаючи українську та польську незалежність у війні з більшовицькою Росією в 1919–1920 рр.

Критики в Києві стояли на тому, що це примирення було необов'язковим, оскільки Польща та Україна вже мали гарні відносини як держави. Така позиція оминала протиріччя між західними українцями та поляками, що могли перешкодити політичному зближенню. Критики у Варшаві вважали, що неможливо просто проголосити історичне примирення та що зустрічі президентів не мали значного впливу на громадську думку[634]. У цьому, звичайно, є певний сенс. Водночас не треба забувати, що підходи, зосереджені винятково на історії, до яких уже вдавались на початку 1990-х рр., зазнали фіаско. Якби Україна чи Польща вирішили наголосити на подіях 1940-х рр. так само, як Литва наголошувала на подіях 1920-х рр., підписання політичного договору було б відкладено на роки, і це в критично важливий для суверенітету та безпеки обох держав час. 1991 і 1992 роки показали, що суперечки щодо взаємних етнічних чисток 1940-х рр. швидко не розв'яжеш, але засвідчили, що міждержавні відносини можна встановити і без попередньої згоди щодо історичних деталей. Саме тому, що операція «Вісла» й волинський терор були витіснені на узбіччя міждержавних відносин на початку 1990-х рр., два президенти змогли звернутись до цих подій наприкінці 1990-х рр. вже на твердому грунті правових договорів і політичної згоди. У першій половині десятиліття поляки та українці домовились «залишити історію історикам», поділяючи прагнення убезпечити власну державу. В другій половині 1990-х рр., після розв'язання питання щодо визнання кордонів і меншин, історичні дискусії могли продемонструвати глибину польсько-українського зближення.

Від 1996 р. президентські зустрічі своєю винятковою кількістю, серйозністю та протокольністю давали внутрішнім політичним акторам чітко зрозуміти, що надмірне використання історії дасть їм небагато[635], причому резонанс мали найменші слова та найдрібніші вчинки. Коли Кваснєвський згадував, що зустрічався з Кучмою настільки часто, що його дружина почала ревнувати, він нагадував полякам, що сім'я його дружини була вигнана з Волині УПА, а справа примирення уважна до таких пам'ятей. Коли ж президент Польщі зауважував, що його українська політика була схвалена його тестем, він повертав поколіннєву пам'ять про страждання на службу майбутній безпеці[636]. (Так само поява Кваснєвського в Харкові у нетверезому стані в 1999 р. підірвала його спроби досягнути історичного примирення.) Після появи ініціативи щодо історичного примирення до його досягнення належало пройти довгий шлях. У 1995 р. опитування громадської думки показало, що тоді як рівень польських симпатій до німців виріс від 23% у 1993 до 43%, рівень симпатії поляків до українців за цей період зріс лише від 12% до 16%[637]. Як узагальнив думки еліти у 1997 р. Яцек Куронь, «якщо за один стіл посадити пересічного польського та пересічного німецького інтелектуала й попросити їх узгодити певну версію польсько-німецької історії, вони це зроблять. Звичайно, між ними будуть певні суперечності, але вони зможуть виробити спільну позицію. Проте, якщо посадити поруч пересічного польського і пересічного українського інтелектуала, вони будуть розповідати один одному абсолютно протилежні й непримиренно різні версії історії»[638]. «Протилежні» — це точно. Однак чи справді «непримиренно різні»? У 1999 р. були всі підстави вважати, що історичне примирення можливе і в переносному, і в прямому значенні.

Головні розбіжності стосувались етнічних чисток 1940-х рр. Як ми вже бачили, ці події мали вагомий вплив на поширення модерних концепцій національності в Польщі та Західній Україні. Саме внаслідок етнічних чисток українських націоналістів польська Армія Крайова створила свою Волинську дивізію в 1943 р. Українці в Польщі були примусово переселені польським комуністичним режимом у 1947 р. Ми вже розповіли про волинських поляків і польських українців як про найбільш націоналізовані війною та етнічними чистками групи. У Польщі 1990-х рр. ветерани Волинської дивізії АК були однією з недержавних організацій, що найактивніше переймалась збереженням пам'яті про волинську різанину 1943 р., тоді як Союз українців у Польщі своїм головним завданням визначив збір відшкодувань для українців, що втратили свої домівки у 1947 р. Такими були інтереси (колективні) і тих, хто постраждав від чисток, і (індивідуальні) тих, хто їх виконував, тому було б доречно стверджувати, що вони мали протилежні погляди на історію, вимоги щодо справедливості та політичні завдання[639].

Можна подумати, що ці дві групи навряд чи могли зібрати істориків, що фігурували в кліше про польську східну політику «залишити історію історикам». Та насправді Світовий союз вояків АК та Союз українців у Польщі зробили саме це: вони знайшли вчених, щоб написати найскладнішу історію, історію взаємних етнічних чисток. Ці запрошені історики належали до інституцій, що не надто вирізнялися своєю схильністю до компромісів: польського Військового історичного інституту у Варшаві (не треба забувати, що саме польські військові здійснили етнічні чистки у 1945–1947 рр.) і Волинського державного університету в Луцьку (міста, що розташоване у самому центрі територій, очищених українськими повстанцями в 1943 р.). Місцем їхнього протистояння стала наукова конференція. Ці дві недержавні організації разом із цими двома державними інституціями вищої освіти організували серію семінарів на тему українсько-польських відносин. Формат семінарів передбачав порівняльну роботу: польські й українські вчені виголошували відповідні доповіді на кожну тему і видавали друком паралельні розділи. Наприкінці кожної сесії всі історики з обох боків ухвалювали спільну заяву обома мовами щодо згоди та розбіжностей між собою[640]. І хоча цієї згоди було важко досягти, а формат співпраці влаштовував далеко не всіх зацікавлених, результат став кращим за якістю й вагомішим, ніж той, що його досягли б вчені з обох боків поодинці. Українські історики змогли побачити 1943–1944, а польські історики — 1945–1947 рр. в іншому світлі.

НАЦІЇ В ЄВРОПІ

Історія — це справа, що вимагає людських зусиль, на які часто надихають національні мотивації. Щоб стати науковою, їй слід якимось чином звільнитися від обмежень, які вони накладають. Поява цієї спільної польсько-української історії є знаком того, що сова Мінерви вже готова злетіти, а в певній частині Європи закінчилась ціла історична епоха. Тому наприкінці цієї книги, можливо, буде корисно спробувати окреслити європейське майбутнє, до якого поляки та решта націй прагнули з 1989 р., та зробити деякі скромні прогнози щодо значення Європи для східних сусідів Польщі в XXI ст.

Польська східна політика 1989–1991 рр. мало стосувалась Західної Європи. Це була політика нової суверенної національної держави, чиї дипломати та політики, виходячи з державних інтересів, прагнули допомогти творенню національних держав на території Радянського Союзу. Польська східна політика 1992–1993 рр. лише побіжно зачіпала Західну Європу, коли польські дипломати запропонували своїм східним сусідам європейські стандарти. Це було зроблено для того, щоб упередити проблеми, які могли погіршити сприйняття Польщі на Заході, щоб покращити польську позицію на Сході й виправдати підтримку східних сусідів перед власними виборцями, стурбованими становищем польських меншин. Після 1994 р. польська