Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

- Уявляю, як він розлютиться, коли дізнається, чого насправді коштувала йому таємниця зіпсованого портрета матері... Він відпустив мене, який продав тіару Орсо Альмасіо!.. Ні, я точно не жилець...

Коні обережно ступали старим камінням, у якому вгадувалися обриси колись прекрасного мосту, а Віко все сміявся й сміявся, тож навіть я мимоволі посміхнулася.

- Відчуваєш? - раптом звернувся він до мене, все ще сміючись, наче щаслива дитина. - Це повітря вже зовсім не те, що в місті! Попрощайся з Іллірією, Годе! Ми навряд чи коли-небудь її знову побачимо.

Я озирнулася на старий палац, вежі якого посріблило місячне світло, і зрозуміла, що мій страх відступив. Уперше за довгий час я відчула, що у житті є сенс, нехай навіть я не в силах його виразити в словах. Так, у моєму серці все ще панувало сум'яття почуттів, але воно билося так швидко і сильно, як ніколи раніше, і бажало жити далі.

- Я... я знаю, куди я поїду! - випалила я, наздогнавши Віко. - Тітка завжди казала, ніби наші родичі в Ангарі воліли, аби я побачила їх, адже я була прямою спадкоємицею нашого роду! Але Гако Еттані ніколи б не дозволив мені поїхати на батьківщину моєї матері, він не любить ангарійців. Тепер же немає жодної різниці, що скаже Гако...

- Непогана думка, - погодився Віко. - В Ангарі досі ненавидять жителів півдня, і навряд чи твої родичі видадуть тебе, навіть якщо з цією вимогою звернеться сам великий понтифік Орсо... До того ж, щось підказує мені, нова війна не за горами, і незабаром багато князівств знову стануть вільними. Орсо не схожий на людину, здатну принести мир цим землям. Швидше, він зруйнує все дощенту, намагаючись створити ідеальну державу, але проклинати ще довгі роки все одно будуть жахливого Вікензо Брана - готовий позакладати свою чорну душу!..

- Ти поїдеш зі мною? - я порівнялася з ним і схопила за руку, змушуючи змовкнути.

Віко знову різко зупинив коня, немов на нашому шляху виникла нова перешкода. Я, ледве втримавши рівновагу, теж натягнула повіддя і завмерла, чекаючи відповіді.

- Знаєш, Годе, - сказав він зовсім не те, чого я могла очікувати, - у мене теж є гордість. Колись ти пояснила мені, що не бажаєш ставати чиєюсь іграшкою й обманюватися, приймаючи чужу миттєву забаганку за любов. Це був неприємний урок, але я його вивчив. І тепер поверну тобі твої ж слова: я не бажаю, щоб ти, піддавшись впливу швидкоплинних почуттів, сказала, начебто кохаєш мене, а потім, поступово оговтуючись, з огидою і жахом зрозуміла, що поквапилася. Навіть зі мною не варто так обходитися.

- Ні, Віко, ти помиляєшся, я...

- Ти змучена, втомилася і заплуталася, - голос Віко став ласкавим, і очі защипало від сліз, готових ось-ось пролитися. - Тобі потрібно відпочити, забути про все погане, що сталося з тобою в минулому, і подумати про все хороше, що чекає на тебе попереду. Ні, зрозуміло, ми можемо не дожити навіть до сьогоднішнього ранку, але вряди-годи я не хочу задовольняти свої бажання за будь-яку ціну.

- То що ж - ти відмовляєшся від мене? - уперше в житті мною знехтував чоловік і я з подивом усвідомила, який нестерпно пекучий гнів спричиняє подібна зневага.

- Ні, просто відпускаю.

У цей момент я раптом зрозуміла, що справді яляюся спадкоємицею ангарійського дикого роду. Кров моя скипіла, з грудей вирвався чи то стогін, чи то гарчання, і якби в цю мить Віко стояв поруч зі мною, йому б точно було непереливки.

- Гей, Годе, - весело сказав він, під'їжджаючи впритул. - Нарешті я побачив, як ти гніваєшся по-справжньому! І це захоплююче видовище, зізнаюся чесно! Ремо й справді не пощастило - він так і не познайомився з цією стороною твоєї натури, а вона до біса приваблива!.. Ось що я скажу, розгнівана жінко: давай-но, я укладу договір і з тобою, раз у мене це так славно виходить. Ти поїдеш до своїх ангарійських родичів, де знайдеш не тільки притулок, а й повагу, якої тобі так не вистачало. А я обіцяю, як залишуся живим, то знайду тебе. І тоді ти, нова Годе Еттані - чи то Альмасіо, - скажеш, не кривлячи душею ні переді мною, ні перед собою, хочеш ти бути зі мною чи ні.

- А якщо ти загинеш? - вигукнула я.

- Тоді ти подякуєш богові за те, що тебе в цей момент не було поруч зі мною, адже і тобі в такому разі настав би кінець, - Віко простягнув мені руку. - Ну що, по руках?

- Божевільний! - зло огризнулася я, але потиснула його руку.

- Не інакше, - погодився Віко. - Витрачати час на порожні розмови в нашому становищі!..

І мені довелося знову наздоганяти його, зниклого у тіні чорного, по-зимовому голого лісу, що підступав до Іллірії впритул з цієї сторони.