Читати книгу - "Танок чугайстра"

Та ще більше, ніж їжачки, Несміяні допекли дятли: мало того, що вони сідали їй на голову й викльовували з яблук хробачків, вони ще й весь час намагалися облаштувати собі дупло у дірці між лопатками. О, як же вона мріяла помститися чугайстрові, що нагородив її фруктовою приманкою!

Та Петрові було байдуже. Останнім часом він не зважав ні на що, крім запаху молодої нявки. І от сьогодні чугайстр знову втрапив у тенета — її чарівного духу. Хоч він і ловив щодня кожен лісовий запашок, одначе зрідка йому щастило нанюхати, а надто — побачити її. Вона нібито не мешкала в нетрищах, а лише подеколи приходила до лісу й знову надовго зникала.

Чугайстр ішов швидко. Сьогодні він намірився зважитись на розмову з нею.

«Теж мені цяця, — трохи сердився чи на нявку, чи на себе Петро. — Виведу на чисту воду, годі мені морочити те, що не морочиться… Вже пора дізнатися нарешті, хто вона й звідки…»

Остаточно все переплуталося після тієї зустрічі з людськими дітьми. Чи то вона вела їх лісом і раптово зникла, чи справді інша, людська дівчина? Петро подумав про своїх нових знайомих і пригадав, що вони призначили йому на завтра зустріч.

— Прості як три копійки, — усміхнувся сам собі лісовик. — Вони хочуть перетворити мене на людину… І як, хотів би я знати?

Чугайстр раптом подумав, чи хотів би він стати людиною. Що він знає про людей? Лиш те, що вони мешкають не в лісі й що він сам колись був одним із них. Чугайстр ще дужче почав чхати, а це могло означати тільки одне: вона неподалік.

Нявка стояла до нього спиною, і в присмерках він зауважив темну дірку в неї під лопатками. Лісовичка досі не навчилася чути небезпеку й не втікала, або ж просто чекала на нього. Вона озирнулась, усміхнулася Петрові й, поманивши рукою, пішла.

Петрові ноги ледве слухалися, і він, розгубившись, ступив за нею.

— Зачекай, — спромігся вимовити він, але розумів, що вже не має над собою влади й піде за нею хоч куди.

І він ішов. Ішов і чхав, наче хвора курка, оповитий нявчиними чарами. Але не тими, що звичайно дурманять голови людям, — ті чари чугайстра не займали, бо ж так було споконвіку: нявки не мали влади над чугайстрами. Лісовика вела якась інша сила — стократ дужча за чари, — назви якій він не знав.

— Ходи, — знову озирнувшись, усміхнулася нявка. — Ти ж мене шукав?

Чугайстр уже не мав сили щось відповісти. Він просто йшов і чхав, чхав і йшов. Хтозна-куди й хтозна-скільки. Не зупинився навіть тоді, коли краєчком думки збагнув, що вже давно чує гнилий дух інших нявок. І ці нявки близько. І їх багато…

І коли вона вкотре через плече кинула на нього погляд, Петро відчув, що земля провалюється під ногами разом із листям, глицею та сухим галуззям і що десятки холодних кощавих рук штовхають його в урвище, і він зовсім не може цьому зарадити.

Він падає…

10

Після того як Васько здобув сопілку, ми з Іванком просто-таки не мали ніякого права йти на зустріч із чугайстром без малого. Коли б пішли, були би просто безсовісними. Я, щоправда, заходилася говорити щось про нявок та всіляку нечисть, якої до біса в нетрищах, однак Іванко глянув на мене так, що я обмежилася коротким:

— Тримайся купи й далеко не відходь від нас.

Васько мовчки кивнув, і ми пішли в ліс.

— Мабуть, він страшенно самотній, — докинув слівце Васько.

— А то ж як, — погодився Іванко. — З ким тут поговориш чи пограєшся?

— Напевно, через свою нудьгу чугайстри так люблять танцювати, — припустила я.

— А я вже теж майже навчився танцювати чугайстрів танок, — похвалився Васько.

— Люди не можуть танцювати, як чугайстр, — упевнено заперечив Іванко.

— Може, ще скажеш, що люди не можуть перетанцювати чугайстра? — з викликом промовив мій братик. — Чи забув? Осьо сьогодні ще попрошу Петра разок показати свій танець, і тоді побачите.

— Ну… — Іванко не здавався, але крити було нічим, тому він принишк.

І дуже вчасно, бо ми саме підійшли до того місця, де вмовились зустрітися з лісовиком. Чугайстра не було.

— Почекаємо, — мовив Іванко, сідаючи на мох. — Може, де опенька смажить.

Смеркалося, а чугайстр усе не приходив. Чи то опеньок не смажився, чи ще чого…

— Давайте погукаємо, — запропонував Васько й тут-таки почав кликати: — Пет-ре-е-е-е! Пе-етре-е-е!!!

— Не треба! — я вхопила братика за руку. — Не треба, тут же повно нявок. Ми ж не хочемо з ними зустрітися!

— Чому ж він не прийшов? — задумливо проказав Іванко, крутячи в руках мольфарову сопілку.

— Ходімо звідси, — прошепотіла я, завваживши, що вже темніє.

— Але ж тоді Петро забуде своє ім’я й ніколи не стане людиною! — майже крикнув від розпачу Васько.

— Почекаймо ще крапельку, — запропонував Іванко.

Ми чекали ще крапельку, потім ще дві крапельки, ще і ще… Вдивлялися в присмерки, прислухалися до кожного лісового шарудіння, сподівалися й навіть уявляли, буцімто ось-ось, наче того, першого разу, відхилиться смерекове гілля й з-за нього вийде волохатий чугайстр і запросить до танку…

— Ходімо, — сумно промовив Васько. — Він не прийде.

Слова малого прозвучали наче вирок.

Ми мовчки встали й поплентали додому. А десь глибоко в хащах, за нашими спинами і нам у спини, наче кепкуючи, хтось розкотисто й хижо засміявся.

11

Несміяна огидно шкірилася в обличчя чугайстрові, зв’язаному по руках і ногах.

Йому було раз плюнути розірвати хоч які мотузки, та в тім-то й заковика, що нявки не визнають мотузок. Якщо ж їм раптом знадобиться когось терміново зв’язати, бісиці користуються власним волоссям. А нявчині коси ніхто не розірве — такі вони міцні. їх можна хіба що розплутати. Та й розплутати їх може тільки нявка.

Чугайстр лежав сумирно. Він знав, що вирватися не вдасться. Навіщо ж тоді мучитись і витрачати намарно сили? Він просто чекав, що ж із ним буде далі.

На щось гарне сподіватися не доводилось. Перед ним, постійно відганяючи надокучливих дятлів, стояла старшачка нявок — Несміяна. Вона — чугайстр був певен — не пробачить того лоскоту, дятлів і їжаків.

— Ось ти й попався! — потирала шкарубкі й зморшкуваті, наче чорнослив, долоні Несміяна. — А я тобі казала, що підсмажу! Ось і настало!.. Настало!.. — Її аж трясло від нетерплячки.

Нявка переможно кинула оком на стовковисько своїх посестер, які сторожко розглядали