Читати книгу - "Кінь Перуна"

випадок, напустив на себе. Лише гноми спробували було заступити шлях парубкові. Та позмагавшись з ним якусь мить поглядами, шанобливо розступилися.

Поминувши поріг житла Володарки Долі, Захар опинився у просторій залі, що, мабуть, правила у цьому гірському палаці за сіни. І хоч віконниці й надалі залишалися зачиненими, світла тут не бракувало. Можна навіть сказати, що світилося практично все. І велетенські дзеркала, які рясно висіли на стінах, і майстерно різьблені мармурові колони, що підтримували неосяжне гранітне склепіння зали. І сама стеля випромінювала щось лагідне і бархатисте. Світло було розсіяне скрізь і ніде. Наче в імлистий зимовий день, коли й не збагнеш, від чого саме виднося: од хмар на небі, чи од снігу на землі?

Усе те Захар підмітив ніде не затримуючись, бо Морена легким кроком перетнула сіни і підійшла до наступних дверей, які хутко розчахнули перед нею двійко інших гномів. Захар відрізнив їх лише тому, що перші були зодягнені у зелені киптарики, а ці – синього сукна. В усьому ж іншому їх сплутала б, певно, і рідна мати.

Музика стала голоснішою, хоч музикантів і далі не було видно.

Ця зала була ще багатішою, пишнішою й веселішою. І тут чекали гостей.

Оранжевий гном підтримував вогонь у каміні. Ще один – крутив над ним нанизаний на вертел добрячий шмат м’яса. Посеред зали з десяток або й більше повітруль накривали довжелезний стіл, призначений для обіду одночасно не менш як на три дюжини персон. Келихи, джбани, глеки з довжелезними шийками, тарелі й таці, що наче з повітря з’являлися на ньому – все було виготовлене зі щирого золота і майстерно розписане різноколірними емалями. Що ж до страв, то на стіл потрапило все, що будь-коли бодай доводилося бачити Захарові, й утричі більше такого, що він і назвати б не зміг. Парубок уже чекав, що ось-ось прочиняться ще якісь двері і до зали увійде натовп богів і богинь. Бо й на мить не міг припустити, що уся ця розкіш призначена лише для звичайного сніданку.

Але обабіч столу гноми поставили лише два мереживно вирізьблених крісла.

Богиня, поглядаючи на нього, лиш задоволено посміхалася. Що ж тут дивного? Усякому хочеться справити враження. І навіть тисячолітня мудрість не цурається дрібних радощів.

І саме ця усмішка дозволила парубкові трохи отямитися. Бо хоч усе навколо переконувало його, що він в гостях у богині, всміхалася вона все ж, як звикла горянка. Тож коли Морена величаво опустилася в одне з крісел, Захар, не чекаючи на запрошення, рішуче, а  од  через те незграбно, мов ведмідь, посунув до іншого.

- Сідай, сідай, – запізніло запросила його богиня, якій навіть сподобалося нахабство парубка. Адже вона збиралася протримати його біля себе не один рік. А слухняність, може, й приємна, але ж і набридає швидко. – Кажуть, що через порожній шлунок і наука не пробереться. Тож наповнім його, перш ніж розпочнемо мордувати мозок.

Воля господині – закон. Голодати Захарові особисто не доводилося, але від старших людей відав він, що то таке, і змалку до їжі ставився серйозно. Напихатися над міру не напихався, але завжди намагався покуштувати всього до смаку. Бачучи таке його ставлення до їжі, повітрулі пильно слідкували за тим, аби тарілка парубка не встигала спорожніти. А легкі вина щоб не щезали з кубків.

Морена ж лише куштувала то того, то іншого.

- Смакує? – поцікавилася за якийсь час.

- Угу, – відказав лаконічно Захар, що саме старанно пережовував шмат, дикої гуски, запеченої в якійсь чудернацькій гострій підливі. Тоді проковтнув, запив з кубка і додав: – А отець Іакинфій казав, що боги нічого не їдять.

Морена мимоволі розсміялася.

- Так, це безпрецензійна вигадка. Яхве й досі вельми вдячний за неї… Олімпійцям хоч нектар та амброзію греки дозволяли… А ти можеш собі уявити тисячолітнє життя без права на крихту їжі і краплю вина? Не дивина, що Єдиний після подібного знущання розпорошив плем’я зухвалих іюдеїв по цілому світі. Я б і не таке од люті витворила. Добре, що хоч вам нічого подібного не спало на гадку.

Захар лише очима кліпав.

- Наситився? – озвалася ще трохи згодом богиня, завваживши, що парубок уже не торкається нічого на столі.

- Так, вельми дякую.

- На здоров’я.

Морена плеснула в долоні, й музика стихла, а слуги поквапом звільнили стіл від посуду і решток трапези. Зала спорожніла.

- Зараз мені треба трохи подумати, – мовила богиня.– А ти тим часом поброди по замку. Розглянься, що й до чого. Звикай, одне слово. Такому невігласові, як ти, довгенько доведеться тут побути, доки розуму наберешся. А неуком я тебе від себе не відпущу. Аби мені потім за тебе не соромно було. – Морена усміхнулася, аби дещо згладити прикрість сказаного. – А щоб не блукав ти, – додала, – на тобі провідника. Він дещо страховидний, але ти до нього хутко звикнеш, – і богиня знову плеснула у долоні.

Добре, що вона вчасно попередила Захара, бо чудище, яке вихопилося на залу, могло перелякати кого завгодно. Мало воно зросту добрий сажень, геть усе поросле чи то волоссям, чи то мохом. А на морді серед тих зарослів ледь проглядало двоє червоних буркал. Що ж до рук і ніг, то навіть для такого здоровила вони були не менш як удвічі завеликі. Долоні – лопати, а ступні ніг й порівняти ні з чим.

- Це Той Що У Скелі Сидить, –  мовила Морена. – Але ми кличемо його Гримайлом. І ти так зви.

Захар кивнув.

- Він проведе тебе скрізь, де захочеш. А що не зуміє пояснити, я потім сама оповім. Ну, все, йдіть… – Морена зручно вмостилася у м’якому, оббитому білою замшею фотелі, на який замінилося крісло, і перестала звертати на них увагу.

Захар слухняно ступнув до найближчих дверей. А прислужники – гноми запопадливо відчинили їх перед ним. Гримайло посунув слідом. Та на порозі парубок нерішуче зупинився й кахикнув.

- Що ще? – поцікавилася богиня. – Знову якесь питання муляє?

- Не сердься … – Захар завагався, не відаючи до пуття, як має до неї звертатися. Минулого вечора вони обходилися без слів, а сьогодні він більше слухав, ніж говорив.  –  Не сердься, пані…

- Пані? – перепитала Морена. – Що ж, нехай буде. Так що ти хотів запитати?

Захар трохи наблизився, аби не кричати. Зала видавалася йому надто великою, аби говорити впівголоса.

- Ось ти вже