Читати книгу - "На лезі клинка"

на сухий прутик. Цього було замало, аби вгамувати голод, але діватися нікуди. Він вгризся в неї зубами — смакувало, наче шкіра зі старого черевика, — а опісля закусив снігом.

Лоґен приклав долоню до чола і поглянув на північ, углиб долини, звідки прийшов вчора. Земля повільно спадала, сніг і каміння переходили у соснові узгір'я, дерева — у звивисту смугу пасовиськ, а зелені пагорби — у море, що виднілося на горизонті, як вузенька блискуча смужка. Батьківщина. Від цієї думки Лоґену стало не по собі.

Батьківщина. Там жила його сім'я. Його батько — мудрий і дужий, хороший чоловік, достойний ватажок свого народу. Його дружина, його діти. Це була гарна сім'я. Вони заслуговували на кращого сина, кращого чоловіка, кращого батька. Там само жили його друзі. Старі й нові. Було би добре знову їх побачити, ой як добре. Поговорити з батьком у довгій залі. Побавитись із дітьми, посидіти з дружиною коло річки. Побалакати про тактику з Тридубою. Пополювати із Шукачем у гірських долинах, несучись через ліс зі списом і регочучи мов навіжені.

Нараз Лоґен відчув нестерпну тугу. Він ледь не задихнувся від болю. Біда крилася в тому, що всі вони були мертві. Зала перетворилась на кільце обгорілих колод, а річка — на стічну канаву. Він ніколи не забуде, як, перетнувши пагорб, побачив унизу, в долині, спалені руїни. Як нишпорив серед попелу, шукаючи хоч якісь натяки на те, що комусь вдалось утекти, а тим часом Шукач посмикував його за плече і просив дати собі нарешті спокій. Самі лише трупи, зітлілі до невпізнанна. Потім він припинив пошуки. Вони всі мертві — а якими ж їм іще бути, якщо їх застали шанка? Він сплюнув у сніг коричневим від сухого м'яса згустком. Мертві, задубілі і зогнилі чи згорілі дотла. Вони возз'єдналися з землею.

Лоґен зціпив зуби і стиснув кулаки під смердючими клаптями ковдри. Він міг би повернутись до руїн приморського селища ще раз, востаннє. Кинутись в атаку, роздираючи горло войовничим криком, достоту як у Карлеоні, де він втратив палець, але зажив слави. Він міг би звільнити світ від кількох шанка. Розітнути їх, як тоді розітнув Шаму Безсердечного — від плеча до пуза, так що аж нутрощі вивалились. Він міг би помститися за своїх батька, дружину, дітей, друзів. Непоганий кінець для того, кого прозвали Кривавою Дев'яткою. Померти, вбиваючи. Та й пісню згодом би склали непогану.

Але в Карлеоні Лоґен був молодим і сильним, а за його плечима стояли друзі. Натомість зараз він був слабким, голодним і як ніколи самотнім. Він убив Шаму Безсердечного довгим, гострезним мечем. Лоґен поглянув на свій ніж. Може, він і непоганий, але дідька лисого ти ним помстишся. Та й хто співатиме пісень? Шанка мали страшні голоси і ще гіршу уяву, та й навряд чи вони впізнають його у смердючому голодранцеві, після того як нашпигують сагайдаком стріл. Мабуть, із помстою доведеться зачекати, принаймні, доки він не знайде більшого клинка. Зрештою, треба дивитись на речі реально.

Можна рушити на Південь і стати мандрівником. Там завжди знайдеться робота для чоловіка з його здібностями. Нехай важка і чорна, але робота є робота. Слід зізнатися, це був непоганий варіант. Не залежати ні від кого, крім себе, не перейматись чужими рішеннями, не відповідати за чужі життя та смерть. Звичайно, на Півдні в нього були вороги. Але Кривава Дев'ятка завжди давав собі раду з ворогами.

Він знову сплюнув. Тепер, коли набралось трохи слини, Лоґен вирішив добряче поплюватись. Все, що в нього залишилося, це слина, старий казанок і декілька смердючих клаптів ковдри. Померти на Півночі чи жити на Півдні — от і весь вибір. І вибір цей нікудишній.

Треба рухатись вперед. Він завжди так робив. Якщо ти вижив, рухайся вперед, бо не важливо, заслуговуєш ти на життя чи ні. Згадай загиблих. Пом'яни їх добрим словом. А тоді рухайся вперед і сподівайся на краще.

Лоґен глибоко вдихнув холодне повітря, а тоді видихнув.

— Прощавайте, мої друзі, — прошепотів він. — Прощавайте.

Він закинув мішок через плече, розвернувся, і почав пробиратись крізь глибокий сніг. Вниз, на Південь, подалі від гір.

Досі сльотило. Легка мжичка, яка запорошила все довкола, збиралася на гіллі, на листі, на хвої, а відтак щедро зривалася вниз великими краплями, що просочувалися крізь і без того вогкий одяг Лоґена і стікали по шкірі.

Він зачаївся у мокрому чагарнику, нечутний і непорушний. Дощові краплі бігли по його обличчю, по блискучому від вологи лезу ножа. Лоґен наслухав усі порухи лісу, вбирав у себе усе розмаїття його звуків — нескінченну метушню комашні, сліпе вовтуження кротів, лякливу шамотню оленів, повільне пульсування соку в стовбурах старих дерев. Кожна жива істота в лісі шукала собі їжу до смаку, і Лоґен також не був винятком. Він зупинив свій вибір на тварині, яка обережно пробиралася крізь хащі неподалік, справа від нього. Смакота. В лісі запала цілковита тиша, тільки краплі дощу одна за одною зривалися з гілок. Світ змалів до Лоґена і його майбутньої здобичі.

Коли йому здалося, що тварина підійшла достатньо близько, він вистрибнув і повалив її на землю. Це був молоденький олень. Він хвицав і виривався, але Лоґен був сильним і швидким, тож за мить всадив у його шию ножа і перерізав горло. З рани ринула гаряча кров, заливаючи Лоґену руки і стікаючи на мокру землю.

Він підняв тушу і закинув її собі на плечі. Із цього м'яса буде гарна юшка, а якщо ще додати якихось грибів, тоді взагалі вийде смакота. А попоївши можна запитати поради в духів. Пуття з них мало, але товариство йому не завадить.

Коли він дістався до свого привалу, сонце вже хилилося за обрій. Згаданий привал якраз годився герою з такою могутньою статурою — над ямою в землі на двох великих жердинах покоїлася добряча купа мокрих гіляк. Всередині вже добре підсохло, та й дощ втих. Сьогодні ввечері він розпалить вогонь. Логен уже давно не дозволяв собі такої розкоші — мати власне багаття.

Пізніше, попоївши й відпочивши, Лоґен набив люльку шматочком чаги. Він знайшов її кілька днів тому біля коренів дерева — великі, вологі жовті нарости. Лоґен відламав собі добрячий шматок, але лише зараз вона підсохла так, що можна було курити. Він дістав з багаття палаючу гілку і підніс її до заглиблення в люльці, пахкаючи з усіх сил, доки гриб не задимів, віддаючи знайомим солодкувато-землистим запахом.

Лоґен