Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

«А чи не було це, — подумав я, — посланням сучасної влади?» Це голос божевільного тирана, який відчуває нестримне бажання вдосконалювати світ, тому кожен мусить замовкнути. Я збагнув це відразу. І подумав також, що Кетлін, певно, має якісь свої таємні жіночі причини, щоб погоджуватися на це. Я теж мав погоджуватися і також мав стулити рота, хоч і в інший спосіб. Гумбольдт і щодо мене мав плани, крім Принстона. Коли він не був поетом, то був завзятим інтриганом. А я дивовижно піддавався його впливу. Чому так було, я лише нещодавно почав розуміти. Але він завжди викликав у мене трепет. Хоч би що робив — усе було чудове. Кетлін, схоже, про це знала і всміхалася сама до себе, коли я, вийшовши з машини, стояв на прим’ятій траві.

— Вдихни повітря, — сказав Гумбольдт. — Не таке, як на Бедфорд-стріт, еге ж?

І він процитував:

Стоїть цей замок в затишній місцині —

Повітря чисте й лагідне тут ніжить

Нам почуття[26].

Потім ми почали грати у футбол. Вони з Кетлін грали щодня. Ось чому трава була витоптана. Та все ж більшу частину дня Кетлін присвячувала читанню. Аби розуміти, що говорить чоловік, вона мала надолужувати, за її ж словами, прогалини у власній освіті, читаючи Джеймса, Пруста, Едіт Вортон, Карла Маркса, Фройда тощо.

— Мушу сваритися з нею, щоб вийшла надвір і трохи пограла у футбол, — сказав Гумбольдт.

Кетлін зробила дуже вдалий пас — сильний, закручений. Коли вона босоніж бігла по траві, щоб зловити м’яч, її голос линув за нею. М’яч у польоті дрижав, як качиний хвіст. Він пролетів під кленами, над мотузкою для сушіння білизни. Після ув’язнення в машині, та ще й у моєму строгому костюмі, я був радий пограти. Гумбольдт бігав важко і рвучко. У своїх светрах вони з Кетлін нагадували двох гравців-новачків у команді — високі, світлошкірі, масивні. Гумбольдт сказав: «Поглянь на Чарлі, він стрибає, як Ніжинський[27]».

З мене був такий же Ніжинський, як із його будинку — замок Макбета. Перехресні дороги увігналися в невеличкий пагорб, на якому стояв їхній будинок, і він почав хилитися. Незабаром їм довелося б його підпирати. Або судитися з владою округу, як сказав Гумбольдт. Він до всіх ладен був позиватися. Його сусіди вирощували птицю на цій занедбаній землі. Скрізь були лопухи, будяки, карликові дуби, сухоцвіт, крейдяні ями та білуваті калюжі. Все було страшенно вбоге. Навіть кущі й ті, певно, не вижили би без сторонньої допомоги. По той бік дороги можна було побачити воластих курчат — таких же крикливих, як жінки-іммігрантки — і невисокі, хирляві та запилюжені деревця (дуби, сумах, айланти), що мали сиротливий вигляд. Землю вкривав листяний килим, і відчувався солодкий запах прілого листя. Повітря було легке, але приємне. У променях призахідного сонця краєвид нагадував застиглий кадр зі старого фільму, знятого на плівку кольору сепії. Захід сонця. Червона смуга, що тягнулась із далекої Пенсильванії, теленькання дзвіночків на шиях в овець, гавкання собак у небілених скотарнях. У Чикаґо я навчився бачити красу навіть у такому вбогому оточенні. В Чикаґо я став знавцем «майже-нічого». Ясним поглядом дивився на ясну картину. Я з вдячністю споглядав червоний сумах, білі камені, іржу бур’янів, шапку зелені на горбку над перехрестям.

Це було щось більше за вдячність. Це була прихильність. Навіть любов. Такому швидкому пробудженню почуття до цього місця я, можливо, завдячую впливу поета. Не тому, що я був допущений до літературного життя, хоча це теж, певно, залишило свій слід у моїй душі. Ні, вплив полягав ось у чім: однією з Гумбольдтових улюблених тем було невідступне людське відчуття, що існує справжній світ, світ-дім, що ми його втратили. Іноді він говорив про Поезію як про милостивий Острів Елліс[28], де безліч чужинців розпочали свою натуралізацію, і про цю планету як про захопливу, але не досить олюднену імітацію світу-дому. Він говорив про людський рід як про вигнанців. Але химерний друзяка Гумбольдт, думав я (хоч і сам був досить химерний у свій спосіб), тепер прийняв виклик із викликів. Треба було мати самовпевненість генія, щоби шукати зв’язок поміж цим клаптиком землі у дідька на рогах і нашим справжнім домом, світом нашого славного походження. Навіщо цей божевільний сучий син так ускладнює собі життя? Він, певно, купив цей будинок у маніакальному стані. Але тепер, забігши далеко у зарості бур’янів по схожий на качиний хвіст м’яч, що пролетів у сутінках над білизняною мотузкою, я справді почувався щасливим. Подумав: «Можливо, він на це здатний. Можливо, якщо ти заблукав, то слід заглибитися ще далі в хащі, а якщо ти запізнюєшся на побачення, то, мабуть, найкраще, що можеш зробити, це сповільнити крок, як радив один із моїх улюблених російських письменників».

Як же я помилявся! Це зовсім не був виклик, і він навіть не намагався з цим упоратися.

Коли грати вже стало темно, ми пішли до будинку. Це була копія їхнього помешкання у Ґринвіч-Вілледжі. От лише стояв цей дім серед полів. Він був обставлений речами, придбаними у дешевих крамницях, на розпродажах, благодійних ярмарках. Проте головне місце тут, схоже, відводили книжкам і паперам. Ми сиділи у вітальні, п’ючи з дешевих склянок. Мила Кетлін — масивна, світловолоса, з блідим веснянкуватим обличчям і високим бюстом — приязно всміхалася, та здебільшого мовчала, попиваючи пиво з бляшанки. Дивовижні речі роблять жінки для своїх чоловіків. Вона кохала поета-короля і дозволяла йому тримати себе бранкою в селі. Кімната була низька. А чоловік і дружина — високі. Вони сиділи одне біля одного на дивані, і їхні тіні, не вміщуючись на стіні, наповзали на стелю. Шпалери були рожеві — кольору жіночої білизни чи крему — і мали ґратчастий візерунок із трояндами. Там, де колись входив у стіну димохід, блищала азбестова втулка. Коти повернулися з прогулянки і понуро заглядали у вікна. Того разу впускати їх мала Кетлін. Потрібно було потягнути за старомодні засувки. Кетлін притулилася до шибки, підіймаючи раму ребром долоні й підштовхуючи її грудьми. До кімнати вбігли збуджені вечірніми походеньками коти.

Поет, мислитель, який запивав свої