Читати книгу - "Війни Міллігана"

180
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 93
Перейти на сторінку:
з нею говорила Дороті Тернер, коли вона раптом розплакалась і все розповіла. Для неї це був спосіб відчути хоч трохи ніжності й ласки — хлопці цього б не зрозуміли, казала адалана. Вона не усвідомлювала, що робила це тричі протягом двох тижнів, і що це злочин, який називають зґвалтуванням, хай навіть це і відбувається між двома жінками. Пізніше, коли доктор Ґардінґ допомагав хлопцям розвинути спільну свідомість, адалана спостерігала за цим з-поза сцени. Вона зрозуміла, що настав час відповідати за жахливі речі, які вчинила з тими жінками.

У Лімі знов настав період сплутаного часу, і адалана вийшла на сцену. У ніс вдарив огидний запах туалету в її кімнаті, і вона відразу залишила сцену, поки не знудило. Вона лишилася поруч і стала слухати інших, але нічого не зрозуміла. рейджен помітив її внутрішнім оком і обізвав падлом за те, що вона зробила. А потім додав, що вб’є її, якщо випаде така нагода. адалана у відповідь закричала, що і сама себе вб’є.

артур спробував з нею поговорити, але через домінантне становище рейджена в умовах цієї клініки всі ментальні системи відключилися. артур почувався як авіадиспетчер, який без своїх радарів і приладів намагається запобігти катастрофі, а всі пілоти сліпі й божевільні.

Потім на сцену вийшов девід — закричав і почав битися головою об стіну. Маленька крістін заплакала. Вгамувати лють рейджена могли тільки діти, а особливо крістін. Він розумів, що періоди сплутаного часу шкодять дітям, які можуть випадково вийти на сцену та опинитися в небезпеці. рейджен не хотів відмовлятися від домінантної позиції, але погодився передати артуру право головувати в цьому ментальному бедламі. Так артур отримав змогу обирати, кому виступати в новому середовищі клініки.

Він одразу випустив на сцену аллена.

аллен нерухомо лежав на ліжку. Було таке відчуття, що від першого ж руху тіло розсиплеться, наче сухе печиво. Від антипсихотичного засобу «Стелазин», що його прописали йому лікарі як транквілізатор, у роті пересохло, а губи потріскалися. Здавалося, що ліжко разом з ним невпинно обертається, і довелося схопитися руками за матрац, аби не впасти на підлогу. Через коротку вовняну ковдру, що прикривала його груди, волосся піднялося сторчма, і все тіло свербіло. Почухатися він не ризикував. А найгірше те, що треба було розплющити очі й роздивитися, що тут коїться. Протягом сплутаного часу в аллена не було можливості ні з ким поговорити, тож він і гадки не мав, де саме опинився й чому.

Надмірна цікавість могла й убити.

аллен позіхнув, потягнувся й потер обличчя долонями, щоб збудити відчуття. У новій кімнаті були вичищені до блиску рожеві стіни, що якимось неймовірним чином мали все одно брудний вигляд. Ліжко дране. Туалет з тарганами. Подерта шафка без ручок на шухлядах. Пошкрябане жерстяне дзеркало на стіні. От би зараз барабани! Щоб хоч трохи розвіятися. Натомість він вистукав якийсь ритм об шафку.

Почувся гучний металевий дзвін, що вмить розбив тишу. Ключі. По спині побігли мурахи. Ключі тюремного наглядача. Це не палата лікарні — це бісова камера!

М’язи на горлі напружилися. Тіло трусило від холоду й страху. Він швидко витер рукою сльози з очей — цього ніхто не має бачити. Двері почали відчинятись, і він уперся в них злим поглядом, чекаючи на візитера.

Увійшов товстенний наглядач, реготнув і кинув:

— Вставай, Сивіло! Берло не чекатиме!

аллен, похитуючись, підвівся, кинув оком у пошкрябаний шматок металу, звідки на нього подивилося власне обличчя. Він ледь не розсміявся. Дрижаки вгамувалися. Він уже десятки разів отак опинявся хтозна-де — чого ж зараз боятися? Доріжки засохлих сліз на щоках покращили аллену настрій. Це те саме, що вийти на сцену й розповідати смішні анекдоти, коли в самого життя розривається на шмаття. Так робив його рідний батько, комік Джонні Моррісон, на сцені у Маямі. У своїй прощальній записці самогубець написав: «Ще один жарт наостанок. Маленький хлопчик питає: „Мамо, а хто такий перевертень?“ — „Стули пельку та причеши обличчя!“»

Бум! Оплески!

— Шикуйтеся в чергу на роздачу, телепні!

— Лайна наїжся, Оггі! — гаркнув хтось у відповідь.

У коридорі почулося човгання ніг по лінолеуму. аллен вийшов з рожевої кімнати та побачив, як із коридорів у велику центральну кімнату стікаються люди й збираються перед дверми-ґратами. Він і собі став у загальну чергу. Чалмер колись теж кричав йому «очі вниз!» — тут він так само поспіхом опустив погляд і став розглядати підлогу. Це він умів робити майстерно. Оскільки ніхто нічого йому не сказав, він, вочевидь, робив усе як слід. Краще не дивитися нікому в очі — так безпечніше. Так ніхто не буде з ним говорити чи затівати сварку. І не треба буде нікого впізнавати чи когось запам’ятовувати.

— Ану стань у чергу! — гаркнув лисий наглядач.

— Так-так, містере Флік, — відповів пацієнт.

Пришкандибали ті, хто запізнився, і стали акуратними чергами вздовж стін.

— Відділення «А»! Рушай! — знов крик наглядача.

Поки що він був у безпеці.

Черга велетенською багатоніжкою повзла коридором, потім сходами вниз у трьохсотметровий тунель. аллен усю дорогу не відривав погляду від ніг, і лише в тунелі наважився озирнутись. Уздовж стін тяглися товсті труби опалення й газу, які робили і без того вузький коридор украй тісним. Від грюкоту машин та якихось вибухів дзвеніло у вухах. Тут навряд чи було безпечно: будь-яка з труб опалення могла тріснути, і всю чергу миттю залило б окропом. Графіті на стінах лишились би єдиним свідченням їхньої безславної смерті. Він почав вистукувати пальцями похоронний марш, підіграючи собі шарканням кроків.

Нарешті вони опинилися в їдальні. аллен почув у голові запитання. Що це за відділення? Чому вони тут? Чи знають вони, хто він? Жарт про Сивілу свідчив, що знають. Треба триматися за реальність. Не можна дозволити страху себе приспати. Треба тримати зв’язок з артуром і рейдженом, з усіма іншими. Треба дізнатися, що тут відбувається. І краще за нього цього ніхто не зробить. Сплутаний час завжди був вступом до внутрішнього вибуху. А значить, насувається війна всередині.

Оскільки сушений горох, холодна картопля та глевкі макарони у його шлунку надовго не затримаються, аллен вирішив з’їсти трохи хліба, запиваючи його розчинним напоєм «Кул-Ейд».

Дорогою назад у відділення він раптом усвідомив, що не знає, у якій він палаті. Як можна бути таким дурним?! Він не подивився номер на дверях, коли виходив! Господи, це ж його викаже! Усі знущатимуться, називатимуть його ідіотом та іншими образливими словами!

Він плівся коридором та обмацував кишені — можливо, там є якась підказка. Нічого. Лише

1 ... 8 9 10 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війни Міллігана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Війни Міллігана"