Читати книгу - "Метаморфози"

що дорогою викрав. Іде манівцями

677 Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає.

678 Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони.

679 «Сядь, — каже, — хто б ти не був, на камені тім побіч мене.

680 Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має

681 Вдосталь трави, та й пастух як — не — як прилягти може в тіні».

682 Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може,

683 Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском,

684 Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити.

685 Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало

686 В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе,

687 Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись —

688 Як появилась вона: донедавна ж її не було ще.

689 Бог повідає на те: «Серед гір прохолодних аркадських

690 Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських

691 Діва — наяда одна, її німфи Сірінгою звали.

692 Часто вона жартома від зухвалих сатирі в тікала

693 Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних

694 Нивах живуть. Ортігійській богині Сірінга складала

695 Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані,

696 Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони,

697 Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги — із рога.

698 Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась

699 Німфа з Лікея; тут Пан, що в колючім вінку був із сосни,

700 Вгледів її і гукнув…» — залишилося ще доказати,

701 Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа

702 Мчала наосліп, аж поки Ладон, очеретом порослий,

703 Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю.

704 Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили,

705 Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину

706 Він очерет нід рукою відчув, а не тіло дівоче.

707 Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши,

708 Тонко заграв — забринів, мовби хтось потихеньку заплакав.

709 Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом,—

710 «Ось що, — втішився бог, — поріднить нас навіки з тобою».

711 Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні

712 Стебла ім'я зберігають тієї наяди — Сірінга.

713 Все це хотів розказати Кілленій, та в Аргуса, бачить,

714 Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту.

715 Бог на півслові затих і, свій прут чародійний піднявши,

716 Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув.

717 Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить його ранить

718 Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля —

719 Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю.

720 Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло

721 Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина.

722 Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах

723 Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними.

724 Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську

725 Грізну Ерінію; та — нещасливій у душу впадає,

726 Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди

727 Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить.

728 Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле.

729 Лиш досягла його — тут же, при самій воді, на коліна

730 Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию —

731 Рук простягти ж не могла — й, до зірок повернувши обличчя,

732 Голос сумний подає — на Юпітера скаржиться, видно,

733 Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає.

734 Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками,—

735 «Годі карати її,— переконує,— можеш віднині

736 Бути спокійною: вже через неї повік не вподію

737 Кривди тобі!» — І за свідків бере трясовини стігійські.

738 Щойно власкавив жону — повертаючи вигляд свій, Іо

739 Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла,

740 Роги зникають, людським, усе меншим робиться око,

741 Вужчають губи, кругліє плече, з'являються руки.

742 Далі й копито, на п'ять розпадаючись нігтів, зникає.

743 Вже в ній нічого нема від телиці — одна тільки білість.

744 Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа,

745 Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно,

746 Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло.

747 Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду.

748 Вірять, що в неї, коли прийняла від Юпітера сім'я,

749 Син народився — Епаф і народ по містах його батька

750 З ним водночас шанував. Йому хистом був рівний і віком

751 Сонця син Фаетон. Перервавши якось на півслові

752 Горду хвальбу його: Феба, мов, син я, й тобі вже нізащо

753 Не поступлюсь — спалахнув Інахід: «Своїй матері сліпо

754 Вірячи, ти запишавсь, мовби дійсно він був твоїм батьком».

755 Вдарила кров Фаетону в лице, але, стлумивши гнів свій,

756 Він про наругу Епафа над ним сповіщає Клімену.

757 «Вразило, певно, тебе, моя мамо, — їй каже, — що я ось,

758 Вільний, сміливий, змовчав! Це ганебно, що він мені в вічі

759 Міг те сказати, а я — не міг йому відсічі дати.

760 Тож, коли справді твій син