Читати книгу - "Кімната"

завжди намагаюсь якнайміцніше склепити повіки, щоб швидше заснути й не чути, як прийде Старий Нік; коли я прокинуся, — а це вже буде вранці, — то переберуся в Ліжко до Ма, посмокчу моні й усе буде гаразд. Але сьогодні я ніяк не можу заснути; у моєму пузику бурчить торт. Я лічу язиком свої верхні зуби справа наліво до десяти, потім нижні — зліва направо, а тоді знову справа наліво. Щоразу в мене виходить десять, а двічі по десять буде двадцять — от скільки я маю зубів.

Звуку бі-біп не чутно, хоч уже давно звернуло за дев’яту. Я знову лічу зуби — і в мене виходить дев’ятнадцять. Десь я помилився, або один зуб зник. Я легенько кусаю себе за палець, потім ще раз. Я чекаю довгі години.

— Ма? — шепочу я. — То він прийде чи ні?

— Здається, ні. Ходи до мене.

Я підхоплююся й відчиняю дверцята Шафи; дві секунди — і я в Ліжку. Під Периною така гарячінь; я висуваю з-під неї ноги, щоб вони не згоріли. Я донесхочу напиваюся з лівої, а потім з правої циці. Я не хочу засинати, бо завтра вже не буде мого дня народження.

Раптом в очі мені б’є світло. Мружачись, я визираю з-під Перини. Ма стоїть біля Лампи, у Кімнаті ясно, а потім клац — і знову темно. Знову ясно, а за три секунди — темно. А тоді світло спалахує лише на одну мить. Ма зводить очі на Дахове Віконце.

Знову настає темрява. Ма часом робить так уночі; гадаю, це допомагає їй знову заснути.

Чекаючи, коли Ма вимкне Лампу і більше не вмикатиме, я шепочу в темряві:

— Вже все?

— Вибач, я тебе розбудила, — каже вона.

— Усе гаразд.

Ма лягає в Ліжко, холодніша від мене, і я обіймаю її рукою.

Сьогодні мені п’ять років і один день.

Дурнуватий Пісюнчик завжди встає зранку, а я опускаю його вниз.

Коли ми, попісявши, миємо руки, я співаю: «Він світ трима в руках своїх». Іншої пісні про руки я не можу згадати, а в пісні про пташенят ідеться тільки про пальці.

Відлітай, Петрику,

Відлітай, Павлусю.

Два мої пальці кружляють по Кімнаті, мало не стикаючись у повітрі:

Повернися, Петрику,

Повернись, Павлусю.

— Гадаю, це про янголів, — каже Ма.

— Тану?

— Ой, ні, вибач, про святих.

— А хто такі святі?

— Надзвичайно праведні люди. Як янголи, тільки без крил.

Я збентежений.

— Як же вони тоді злітають зі стіни?

— Ні, це пісня про пташок. Вони вміють літати. Я тільки хочу сказати, що їх назвали на честь святих Петра і Павла, які були друзями дитяти Ісуса.

Я не знав, що він мав ще друзів, крім Івана Хрестителя.

— Знаєш, святий Петро одного разу сидів у в’язниці...

Я сміюся.

— Дітей до в’язниці не садять.

— Це сталося, коли вони всі виросли.

Я й не знав, що дитя Ісус виріс.

— То святий Петро був поганий?

— Ні, ні, його кинули до в’язниці помилково; я хочу сказати, що його туди запроторили погані поліціанти. А проте він молився й молився, щоб його звільнили, і знаєш що? З небес спустився янгол і розбив тюремні двері.

— Круто, — кажу я.

Але мені більше подобається думати про них, як про малят, що бігають разом голяка.

Щось весело тарабанить по склу і скрипить — скрип-скрип. З Дахового Віконця ллється світло; снігу майже немає.

Ма дивиться вгору і злегка всміхається. Я думаю, що її молитва зробила чудо.

— А сьогодні знову світло дорівнює темряві?

— О, ти про рівнодення? — каже Ма. — Ні, світло починає потроху перемагати.

Вона дозволяє мені поснідати тортом, чого раніше ніколи не було. Він трохи підсох, але все одно смачний.

Телевізор показує програму «Дивовижні домашні улюбленці!», однак зображення не зовсім чітке; Ма ворушить вуса Антени, хоч і це не допомагає. Я беру багряну стрічку й зав’язую на одному вусі Антени бантик. Я хотів би переглянути «Жителів заднього двору», бо не бачив цієї передачі вже цілу вічність. Недільного подарунка ми ще не одержали: Старий Нік учора ввечері так і не прийшов. Як на мене, це найліпший подарунок до мого дня народження. Ми попросили зовсім нецікаві речі. Наприклад, нові штанці, адже мої старі чорні продірявилися на колінах. Я не проти дірок, але Ма каже, що з ними я схожий на безхатька, от тільки пояснити, що воно таке, не може.

Помившись у Ванні, я бавлюсь одягом. Рожева спідниця Ма цього ранку стала змією, що свариться з моєю білою шкарпеткою.

— Я найліпша Джекова подруга.

— Ні, я найліпша Джекова подруга.

— Зараз стукну тебе.

— А я зараз бахну тебе.

— А я тебе розтрощу своєю летючою вогнепальною помпою.

— Та ну! А я маю реактивний мегатронний трансформер-бластер...

— Гей, — вигукує Ма, — нумо грати в м’яча!

— Але ж ми не маємо більше Пляжного М’яча, — нагадую я їй. — Лопнув, коли я ненароком супершвидко копнув його ногою і він ударився об Шафку. Ліпше б ми попросили нового м’яча замість тих дурних штанців.

Одначе Ма каже, що можна зробити м’яча самотужки; зібравши аркуші паперу, що на них я тренуюся писати, ми заштовхуємо їх у сумку для харчів і мнемо, аж поки папір набуває кулястої форми; тоді ми малюємо на кулі страшне обличчя з трьома очима. Паперовий М’яч літає не так високо, як Пляжний М’яч, але щоразу, коли ми його ловимо, він гучно хрускає. Ма ловить м’яча ліпше за мене, хоча іноді їй болить пошкоджений зап’ясток; а от я ліпше кидаю.

Поснідавши