Читати книгу - "Понаїхали"

class="p1">— То ми повернемося, — сказала Джой, вiдходячи.

Вони не повернуться. Джой подала йому руку. Її рука була маленька, гаряча й волога.

Вони не повернуться. Не те, щоб Юрi розходилось. Вiн отримував свої шiсть з половиною доларiв на годину. Потiм барменка Лора з офiцiантами ще дiлились iз дорменами чайовими. В сумi за змiну набiгало доларiв вiсiмдесят. Бували часи, коли Юра на «Бiлосадмашi» заробляв менше за мiсяць.

Тiльки тут за змiну можна витратити половину заробленого, якщо не тримати себе в руках. Дорменам безкоштовно давали колу з сифона. Хоч упийся. Але скiльки захочеш коли на морозi й середина лютого? Їжi у Блюз Барi не було як такої. А купувати на Бурбон Стрiт i навколо — грошей не напасешся. Юра терпiв, але часом хотiлося гарячого. I знав, що коли вертатиметься зi змiни о четвертiй-п'ятiй ранку, все буде зачинено.

I сигарети. Мiнус шiсть баксiв. Юра почав викурювати по пачцi за десятигодинну змiну. Дормен — нудна робота. Викидати нiкого не доводилося. Тiльки заманювати в бар.

А. Було ще одне важливе завдання: вiдсiювати на входi малолiток. Якщо хто на вигляд молодший за двадцять один рiк чи бодай виникали сумнiви, треба питати ай-дi. Найсмiшнiше з мексиканцями та іншими гватемальцями й гондурасцями — у Новому Орлеанi всiх їх без розбору називали мексиканцями. Цi заходили у Французький квартал зрiдка. Щоразу шугалися, коли Юра питав у них ай-дi. Дехто зразу задкував i вирiшував, що не треба їм нiякого блюзу. А якось маленький шуганий чоловiчок дiстав пожмаканий, складений учетверо папiрець, i почав щось душевно пояснювати Юрi. Юра нiчого не розумiв у його ламанiй англiйськiй. Подивився на дату народження й помiтив мiсце: Тегусiгальпа. Поплескав мексиканця по худому плечу i м'яко штовхнув усередину. Мексиканець подивився на Юру з удячнiстю в вологих очах. Мексиканцю було тридцять два. Цi мексиканцi просто молодшi на вигляд, особливо як поголяться. Мабуть, думав Юра, це тому, що вони такi маленькi на зрiст i невпевненi у собi, як сором'язливi дiти.

Iнший дормен, Юрин напарник, був алкоголiком. Юра нiяк не мiг зрозумiти, чорношкiрий той чи нi. У напарника було темно-сiре нездорового кольору обличчя з нечiткими рисами. Вимова теж незрозумiла. А прямо питати про расу, ясно, не можна. Блiн, що там питати. Приїхавши, Юра з чистим серцем називав чорношкiрих Negro, бо все його поколiння вчило англiйську в її радянському дiалектi. Й через це Юра у своєму Дев'ятому окрузi раз ледь не отримав по пицi.

— Я iноземець, я не знав, sorry, sorry, — задкував вiн у темрявi.

Двоє чорних хлопцiв уже почали нависати на нього, як гопники в Бiлому Саду. У цих шкiра була аж масна i дуже здорова на вигляд, на вiдмiну вiд шкiри Юриного напарника. Цi двоє були молодi, плечистi й зубатi.

— А ну скажи щось?

— Ну що вам сказати?

— Так, — один iз хлопцiв повернувся до iншого. — Точно iноземець. Чуєш, дьюд, — вiн кивнув Юрi. — Май на увазi. Не можна так казати. Принаймнi бiлому.

— Я ж не казав... Я казав... — Юра вирiшив не повторювати. — А як треба?

— Ну. Чорний. Наприклад.

— Окей.

От i тепер на напарника Юра позирав, але не питав анi в нього, анi у iнших. А напарник до кiнця змiни нехило напивався. Пити не дуже дозволяли, але й не забороняли надто суворо. Тож напарник iз сiрим обличчям брав звичний картонний стаканчик коли й доливав у колу власнi iнгредiєнти. Пiсля опiвночi напарник закликав клiєнтiв надто розв'язно, й хоча самi клiєнти теж були нетверезi, Юра думав: довго цей не протримається. Сам Юра виробив спосiб, звертаючись до людей на вулицi, нiби трохи вклонятися. Не як слуга, звiсно. Навпаки, як джентльмен. Юра вважав, що в його жестi є щось аристократичне. Все-таки вiн європеєць.

Мене тому й брали на дормена, що в менi видно i породу, й манери. Одного разу ледь не взяли по тринадцять баксiв на годину. То був шикарний ресторан, з лобстерами й ойстерами, не ця забiгайлiвка. Бо Блюз Бар таки виявився бичарнею мiсцевого розливу, з масними стiнами й запахами застарiлого пива й жиру, попри живий блюз i навiть попри те, що часом тут вмикали в записi Тома Вейтса. А в ресторанi з лобстерами й ойстерами були дерев'янi столики зi справжнiми, не целофановими скатертинами. Юра вже пройшов спiвбесiду, його брали. Але коли вже заповнював анкету, виявилося, що треба номер соцiального страхування.

— Н-н-нi, — хмикнула менеджерка. — Звичайно, без social security number нiяк. У нас усе за законом.

Юра знахабнiв i навiть пiшов у даунтаун хмарочосiв, i пiднявся лiфтом на двадцять сьомий поверх. Там було тихо, чисто й цивiльно. I Юру цивiльно запитали, навiщо йому номер соцiального страхування при туристичнiй вiзi.

— Просто хочу мати, — Юра усмiхнувся своєю гагарiнською, бо й тут навпроти сидiла жiнка.

На жiнку не подiяло. Юра вирiшив, що вона постклiмактерична, ще й без материнського iнстинкту. Чиновниця знизала плечима:

— Не можна отримати соцiальне страхування за туристичною вiзою.

Може, Юра не знайшов би й Блюз Бару, якби не один спiвмешканець по школi на Конгрес Стрiт. Остаточно зневiрившись у можливостi вiдновити знищений ураганом i повiнню новоорлеанський дiм, спiвмешканець вирiшив валити до своїх в Атланту.

— Зразу треба було валити, — сказав спiвмешканець.

Юра просто пiшов замiсть нього на змiну на шосту вечора.

— Ентуан сказав, щоби тепер я замiсть нього.

Бiлява лiтня барменка мляво здивувалась. Вона пiдняла брови, але буквально на пiвсекунди:

— Ну валяй.

Грошi видавали на руки готiвкою пiсля кожної змiни. Жодних документiв.

Юра подумки дякував Ентуану. Не треба й казати, що Ентуан був чорношкiрий. Юра остаточно вирiшив, що чорношкiрi йому подобаються i що вiн не расист, хоч вони й лiнивi. I що? Я й сам не надто працьовитий.

Пiсля першої змiни Юру не вигнали, й вiн став ходити вiд шостої вечора й до останнього клiєнта, як правило до четвертої чи п'ятої ранку, щодня, крiм понедiлка, коли Блюз Бар не працював. У кiнцi змiни двоє дорменiв мали ще зiбрати смiття у великi чорнi мiшки й виставити їх бiля дверей. Пакетiв назбирувалося по десять-п'ятнадцять, хоча здавалося б, лише пивнi банки, серветки й iнша дрiбнота по столах i на пiдлозi.

Чорт, ну чого ж так холодно, думав Юра, вертаючись пiд ранок додому, запихаючи руки пiд пахви й поглибше всередину бавовняної безрукавки. Всього ж два-три нижче нуля по-нашому,