Читати книгу - "Італійські черевики"

документ, закладений за обгортку. Я розгорнув його і прочитав, що там було написано.

Потім вийшов на веранду.

Я і далі не розумів, чому Гаррієт приїхала до мене на острів.

Але в її торбинці я знайшов довідку, де було написано, що вона тяжко хвора і незабаром помре.

5

Протягом ночі то налітав, то вщухав вітер.

Я погано спав, лежав, прислухаючись до завивання вітру. Дуло більше з вікна на північ, аніж із того, що на схід, тож я міг встановити напрям вітру. Поривчастий вітер з північного заходу. Це я запишу в своєму бортовому журналі наступного дня. Я замислився, чи напишу, що до мене приїхала Гаррієт.

Вона лежала поверхом нижче на розкладачці. Раз по раз я подумки повертався до тієї довідки, що знайшов у торбинці. У неї був рак шлунка, який поширився на інші частини тіла. Хіміотерапія допомогла лише тимчасово, операція була протипоказана. Дванадцятого лютого вона повинна була прийти у лікарню на консультацію з лікарем.

Я ще не настільки втратив лікарську кваліфікацію, щоб не усвідомити, що це значило. Гаррієт помирала. Застосовані методи терапії були не в змозі вилікувати, ані подовжити їй життя. Натомість вони полегшували страждання. Вона наближалась до термінальної паліативної фази, висловлюючись медичною мовою.

Ані одужання, ані зайвої муки.

Коли я лежав у темряві, одна думка постійно муляла мені: помирала Гаррієт, а не я. І хоч саме я вчинив великий гріх і зрадив її, хвороба спіткала Гаррієт. Я не вірю в Бога. Окрім недовгого періоду на першому курсі навчання, я практично не вдавався до релігійних шукань. Мені ніколи не доводилось бесідувати з представниками позаземного світу чи чути внутрішній голос, що закликав мене стати на коліна. Тепер я лежав і відчував полегшення від того, що біда спіткала не мене. Я спав недовго. Двічі я виходив у туалет і обидва рази прислухався до дверей Гаррієт. Мабуть, вона й мурахи спали.

О шостій годині я встав.

Коли я спустився в кухню, то сильно здивувався, побачивши, що Гаррієт уже поснідала. Принаймні вона пила каву — підігріла вчорашні залишки. Пес із котом були надворі. Вочевидь, вона їх випустила. Я відчинив вхідні двері. За ніч випав тонкий шар свіжого снігу. На ньому виднілися сліди собачих і котячих лап. А також сліди людини.

Гаррієт вийшла.

Я спробував роззирнутись у темряві. До світанку було ще далеко. Я прислухався: можливо, щось учую. Повівав вітерець. Усі три сліди вели в одному напрямку, за дім. Мені не треба було далеко йти. Під яблунями стояла стара дерев’яна лавочка, на якій любила сидіти моя бабуся. Вона в’язала, хоч була короткозора, або просто сиділа склавши руки і слухала море, що завжди шуміло, коли його не сковував лід. А тепер на лавці сиділа не бабусина примарна постать, а Гаррієт. Вона запалила свічку на землі за каменем, який повинен був захищати її від вітру. Пес лежав біля її ніг. Вона була така, як тоді, коли я знайшов її на кризі попереднього дня. Глибоко посаджена шапка, обличчя замотане шаликом. Я сів біля неї на лавці. Мороз був невеликий, але вітер ущух, тож холод не здавався таким пронизливим.

— Тут гарно, — мовила вона.

— Темно. Нічого не видно. Навіть моря не чути, коли довкола крига.

— Мені приснилось, що мурашник розрісся довкола мого ліжка.

— Я можу перенести ліжко в кухню, якщо хочеш.

Пес устав і зник. Він рухався обережно, адже глухі собаки боязкі. Я запитав Гаррієт, чи вона звернула увагу на те, що пес глухий. Ні, вона цього не зауважила. Пришкандибала кицька, пильно на нас подивилася і знову пропала у темряві. Вкотре спало на думку, що котячі шляхи невідомі. А що знаю я про свої дороги? А Гаррієт?

— Тобі, звичайно, цікаво, чому я приїхала, — запитала вона.

Свічка запалахкотіла, але не погасла.

— Я цього не чекав.

— Ти колись думав, що ще мене зустрінеш? Тобі коли-небудь цього хотілось?

Я не відповів. Людині, що покинула іншу, не пояснивши чому, нема що казати. Існують зради, які неможливо пробачити чи пояснити. Те, що я заподіяв Гаррієт, було саме такою зрадою. Отож я промовчав. Я вдивлявся в полум’я свічки й чекав.

— Я приїхала сюди не звинувачувати тебе, я прошу тебе, щоб ти виконав свою обіцянку.

Я відразу збагнув, що вона мала на увазі.

Лісове озеро.

Я плавав у ньому ще дитиною, того літа, коли мені виповнилось десять років і ми з дідусем поїхали в його рідні краї на півночі Швеції. Я пообіцяв Гаррієт відвезти її туди після повернення з Америки. Ми мали поїхати туди й разом плавати у темній воді під світлим нічним небом. Я уявляв собі цю прекрасну церемонію. Темна вода, світле літнє небо, перегукування гагар, начебто бездонне озеро. Там ми мали плавати удвох, і після цього нас нічого вже не змогло б розлучити.

— Чи ти забув про свою обіцянку?

— Я прекрасно пам’ятаю, що я пообіцяв.

— Я хочу, щоб ти мене туди відвіз.

— Тепер зима. Озеро замерзло.

Я подумав про ополонку, яку прорубував щоранку. Може, я зміг би прорубати ціле норрляндське лісове озеро, в якому крига міцна, як граніт?

— Я хочу побачити це озеро. Навіть якщо воно вкрите кригою та снігом. Мушу пересвідчитись, чи воно таки існує.

— Воно існує, я тобі не збрехав.

— Ти ніколи не казав, як воно називається.

— Воно замале, щоб мати назву. У цих краях повно невеличких безіменних озер. Вулиці чи дороги рідко коли не мають назви, а от сховані в лісах безіменні озера та озерця у цій місцині не дивина.

— Я хочу, щоб ти дотримався свого слова.

Вона важко встала з лавки. Свічка перевернулась і з шипінням погасла. Стало зовсім темно. Світло з кухні сюди не сягало. Тим не менше я зрозумів, що вона взяла з собою ходунці. Я простягнув їй руку, щоб допомогти, але вона її рішуче відкинула.

— Мені не треба допомоги. Я хочу, щоб ти дотримався свого слова.

Коли Гаррієт із зеленими ходунцями увійшла у світло, що осявало сніг, мені здалось, наче вона йде по місячній доріжці. Тоді, майже сорок років тому, коли ми були разом, ми з дитячою наївністю називали себе місяцепоклонниками. Цікаво, чи вона це пам’ятала? Я зі сторони спостерігав за нею і за тим, як вона непевно пробиралася з ходунцями поміж прихованим у снігу камінням. Мені