Читати книгу - "Картковий будинок"

на екрані. Ніхто не помітив, як Пенні швидко зібрала сумочку й тихо вислизнула.

У студії оголосили збільшення розриву між опозицією та урядом. Мало не казкова ніч. Потім прийшла черга Колін-ґриджа. Його поява викликала ще гучніше ревище відданого схвалення працівників «Грець і Шмон», більшість із яких у пориві святкування вже встигли забути будь-які політичні переконання, з якими вони прийшли сюди. Чорт, та це ж усього-на-всього вибори.

Усі дивилися, як Генрі Колінґридж помахав їм з екрана: його натягнута посмішка свідчила, що він сприймає результат дещо серйозніше, ніж його аудиторія. Його вдячна промова була радше формальна, ніж полемічна, обличчя під гримом — бліде від виснаження. Якусь хвильку люди спостерігали похмуро, майже тверезо, як він спускається з підвищення, щоб розпочати довгу дорогу назад до Лондона. Потім знову кинулися святкувати.

За кілька хвилин атмосферу свята розітнув вигук:

— Містере О’Ніл! Містере О’Ніл! Вам дзвонять.

Охоронець на рецепції тримав телефон у повітрі й драматично вказував на слухавку.

— Хто це? — гукнув О’Ніл через кімнату.

— Що? — перепитав охоронець знервовано.

— Хто це? — знову гукнув О’Ніл.

— Я вас не чую,— крикнув охоронець крізь гамір.

О’Ніл приставив руки до рота і ще раз попросив дізнатися, хто там, таким голосом і з такою гучністю, які могли б віддати належне переможній спробі на Ленсдавн-роуд[13].

— Це з офісу прем’єр-міністра! — крикнув спантеличений охоронець, не в змозі стримати себе й не впевнений, чи готовий він до такої уваги.

Його слова мали блискавичний ефект. На кімнату звалилася очікувальна тиша. Перед О’Нілом раптово відкрилася дорога до телефону. Покірно він рушив уперед, намагаючись підтримувати скромний і діловитий вигляд.

— Це одна з його секретарок. Вона вас з’єднає,— трепетно промовив охоронець, радий передати неймовірну відповідальність.

— Алло. Алло. Так, це Роджер...— коротка пауза.— Прем’єр-міністре! Який же я радий чути вас. Мої вітання. В такій ситуації результат справді чудовий. Мій старий батько казав, що перемога завжди солодка, неважливо яка вона — п’ять-нуль чи п’ять-чотири...

Його погляд пролетів кімнатою; кожне обличчя було звернене до нього.

— Що ви кажете? А, так. Так! Це так люб’язно. До речі, я саме зараз у агенції.

В кімнаті запала така тиша, що було чутно, як фікуси спливають соком.

— Я гадаю, що всі впоралися пречудово, і, безперечно, мені б нічого не вдалося без їхньої підтримки... Можна їм це переказати?

О’Ніл затулив слухавку рукою і звернувся до публіки, яка впала в абсолютне захоплення.

— Прем’єр-міністр хоче, щоб я вам усім подякував від його імені за допомогу в проведенні такої фантастичної кампанії. Він каже, що це все завдяки їй.

Він повернувся до телефону і послухав ще кілька секунд.

— І йому нема за що вимагати повернення грошей!

Кімната вибухнула шаленим гуркотом аплодисментів і схвальних вигуків. О’Ніл тримав слухавку вгорі, щоб уловити кожен звук.

— Так, прем’єр-міністре. Хочу сказати, що я надзвичайно схвильований і вражений цим вашим першим дзвінком після обрання... Я також з нетерпінням чекаю на зустріч з вами. Так, я згодом буду на Сміт-сквер... Звісно, звісно. В такому разі, побачимося. І ще раз прийміть вітання.

Він м’яко поклав слухавку на важіль, його обличчя сяяло від наданої йому честі. Він розвернувся до кімнати. Раптом його лице розпливлося у широкій посмішці, й зібрання вибухнуло серією лунких привітань, усі відразу ж кинулися потиснути йому руку.

Люди досі вітали його приспівом з «For He’s a Jolly Good Fellow», коли на сусідній вулиці Пенні поклала слухавку автомобільного телефону на важіль і заходилася освіжати губну помаду перед дзеркальцем.

Розділ шостий

Мій старий ґілі навчив мене одної речі, там, на болотах, і я запам’ятав її завжди. Я був ще дитиною — вісім років абощо. Та поверніться подумки в минуле: саме в цьому віці уроки засвоюються й зачіплюються найкраще.

Він сказав мені таке. Якщо вже треба завдати болю, переконайся, що він непереборний і всеосяжний, щоб ворог знав, що ти завжди можеш завдати йому більше шкоди, аніж він тобі. Звісно ж, ґілі говорив про диких псів. Проте це стало гарним уроком і в політиці.

П’ятниця, 11 червня

Натовп на Сміт-сквер неймовірно збільшився у розмірі, оскільки прихильники, опоненти і просто допитливі чекали на приїзд прем’єр-міністра. Вже давно пробило опівніч, але це була ніч, коли біологічні годинники накручені до межі. Спостерігачі бачили на моніторах телетехніків, як почет у супроводі мотоциклів поліції й операторських автомобілів давно вирушив з траси М1 і зараз наближався до Мармурової арки. До приїзду лишалося менш як десять хвилин, і три молоді чірлідери, найняті партією, підбадьорювали й розігрівали натовп сумішшю патріотичних пісень і улюлюкання.

Їм доводилося працювати більше, ніж на попередніх виборах. Людям було більш до вподоби махати гігантськими Юніон-Джеками[14], а ентузіазму тримати великі фотографії Генрі Колінґриджа, який саме з’явився у дверях штабу партії, було менше. Кілька людей у гурті мали з собою переносні приймачі й інформували своє оточення про результати. Не було схоже, щоб це піднімало настрій. Навіть чірлідери інколи спинялися, щоб зібратися докупи й обговорити останні новини. Також мав місце й елемент конкуренції, бо кілька прихильників опозиції, підбадьорені тим, що вони почули, вирішили підтягнутися і тепер махали своїми банерами і скандували гасла. Підійшло півдюжини полісменів — забезпечити, щоб емоції з обох боків не закипіли. Автобус зі ще дюжиною стояв за рогом на Тафтон-стріт. Підійти, але не втручатися, така була інструкція.

Комп’ютери вже прогнозували більшість у двадцять вісім місць. Двоє чірлідерів відірвалися від свого завдання, щоб вступити у відверту дискусію щодо того, чи цього достатньо для нормальної роботи більшості. Вирішили, що так, і вони повернулися до своїх обов’язків, проте настрої слабшали, первинний ентузіазм поступився занепокоєнню, й вони вирішили не припиняти своїх зусиль, аж поки не приїде Генрі Колінґридж.

Всередині будівлі Чарльз Колінґридж поступово напивався дедалі більше. Один зі старших членів партії завів його до кабінету голови, де було зручне крісло, в якому він міг посидіти під портретом свого брата, і якимось чином Чарлі знайшов там пляшку. На його обличчі проступили судини, воно вкрилося потом, очі були мокрі й налиті кров’ю.

— Хороший чолов’яга, брат Гел. Чудовий прем’єр-міністр,— белькотів він.

Він став повторювати