Читати книгу - "Чарівне горнятко"

йшли красти, ріща не було. Я тут зачекаю, а ти, Даниле, пошукай дороги.

Данило пішов. Через якийсь час Кирило встав з-під корча і сказав його голосом:

— Не бачу дороги. Я потримаю солонину, а ти пошукай. Може, що ліпші очі маєш.

Пішов і Гаврило.

Молодший брат схопив солонину — і гайда додому.

Злодії зійшлися. Побачили, що їх обдурили і побігли навпростець до Кирилової хати. В якомусь дворі стягнули з жердини спідницю і хустку. Гаврило швидко вбрався по-жіночому і, сівши на порозі Кирилової хати, почав плакати:

— Боже мій, боже, я так тяжко пацятко годувала, а прокляті злодії украли солонину.

Кирило підійшов:

— Сиди тихо, жінко. Ось тобі солонина, занеси до комори.

Поклав мішок, а сам зайшов у хату. Роздягнувся і хоче лягати, коли мац, а жінка спить.

Знову вискочив надвір. Наздогнав злодіїв аж коло їхньої хати. Відімкнули двері, а Кирило — шусть слідом за ними і причаївся у кутку.

Брати почали кресати вогню. Та губка відсиріла і не загорялася. Гаврило сказав:

— Піди, Даниле, до комори, принеси сухої губки.

Данило вийшов. Через якусь хвилину Кирило його голосом покликав із сіней:

— Не бачу, Гавриле, де є ота губка. Ходи сам шукати.

Як тільки Гаврило переступив поріг комори, Кирило схопив мішок з солониною і дав драпака.

Він довго жив-поживав, губи салом змащував і казки розповідав.

ПРО ДУРНИХ БАГАЧОК[18]

В одному селі жив чоловік, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було ніколи чистої години, бо його жінка, замість язика, мала бритву в роті.

Продав вола, а жінка нарікає:

— Ти такий нездалий, що тебе обдурили! У голові в тебе, як у дрантивім решеті.

Чоловік розсердився:

— Говориш, як з гарячки! Сама б не потрафила й гусака продати.

— Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка.

Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста. Здибала якогось чоловічка й питає його:

— Як платяться тепер такі гусаки, як оцей?

Чоловік потримав гусака в руках і відповів:

— Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.

Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток.

Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають:

— Скільки хочете за гусака?

— Одного ринського, дванадцять шусток.

Їй дають ринського, а вона каже:

Дайте дванадцять шусток.

Дають дванадцять шусток, а вона:

— Дайте ринського.

Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках — ні бе ні ме ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах.

— Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсардак.

Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман.

Шахрай, радий, що стільки придбав за одного ринського, ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її.

— Що сталося, жінко?

Вона розповіла, як ярмаркувала.

— Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаш гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, а як розумнішу, залишуся у неї.

Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня.

— Сідайте, добрий чоловіче, — привітала гостя. — Скажіть, хто ви є і куди йдете.

— Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.

— Йой, ми вас чекали! — і жінка дістала з-за образів хустину з великим гудзом. Розв'язала й виклала Пригоді купу грошей. — Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.

Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.

Увечері вернувся багач з лісу. Жінка, весела й задоволена:

— У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.

Багач сторопів.

— Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть…

— А я звідки знала? — сердилася багачка.

Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!

Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:

— У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.

— Красно дякую, — поклонилася багачка.

— І ще прошу, аби-сьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.

Багачка навіть не думала довго:

— Най буде, беріть!

— Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.

Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.

Коли скриня була перед вікнами, Пригода побачив мальований віз і попросив:

— Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.

Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і — щасливо!

Пригода їхав з села до села і роздавав багацьке добро бідним.

Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:

— Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати…

На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.

БАТЬКО Й СИН[19]

Жив один господар. Коли був ще молодий та моцний, йому велося добре, а коли зістарівся, то мусив жити з того, що син дасть. Правда син не шкодував нічого для рідного тата. Одягав його, не примушував тяжко робити. А невістка ніколи не забувала покликати старого на сніданок, обід і вечерю. Онук теж любив діда і не питав, коли той помре.

Одного дня старий сказав синові:

— Я хочу тобі віддати все, що є в мене. Ходім до панів, аби повиробляли нам папери.

Пішли вони до міста і переписали маєток на сина. Того-таки дня невістка зітхнула:

— Ой, як мені набрид старий у хаті. Виведи його, чоловіче, до стайні, най не плентається під ногами.

Син наказав татові:

— Ану забирайтеся до стайні!

Що мав робити старий батько? Зігнувся і тяжко подибав до стайні.

Син згадав, що