Читати книгу - "Незрозумілі"

— Усе чьотко, Голова! Не переймайся, — глянув у його бік Мельник. — Удачі! — махнув на прощання рукою і, вже не обертаючись, зачинив за собою двері.

На Сашка враз наче велика залізобетонна плита впала. Почувався подрібненим на маленькі шматочки, кожен із яких жив власним життям, мав власні емоції і думки. Ніби льодова фігура розлетілася під дією невідомих сил.

Повернувся до своєї кімнати і знову влігся на ліжко. На серці було тяжко. Відчуття щастя від спілкування з Орисею кудись випарувалось. Залишився тільки осад від незрозумілої швидкої втечі найкращого друга.

Сашко не зчувся, як задрімав. Щось ввижалося йому уві сні, крутилося у переповненій за день подіями голові. Уривки фраз... Хтось голосно регоче... І знову — очиська Орисі, як океан... Вона тягне до нього руки, Сашко вже відчуває теплі кінчики її пальців...

— Хто вдома? — вирвав Сашка з обіймів сну веселий голос батька. Щось гупнуло в передпокої, до кімнати, прочинивши двері, просунулася голова з їжаком короткого волосся, прикрашеного на скронях сивиною. — Я вже тут, — підморгнув тато. — А ти чого це спати вмостився? Не захворів? — спитав турботливо.

— Ні! — коротко кинув Сашко. Розмовляти йому зовсім не хотілося, а тим більше з людиною, яка перервала такий хороший сон. Знову заплющив очі, відвернувся до стіни.

— Ти чого? Я тебе тиждень не бачив — вставай! Ходімо щось перекусимо. Я тут пиріжки з капустою в крамничці захопив по дорозі з вокзалу — ти ж любиш, — запропонував батько.

Тато зайшов до кімнати, присів на краєчок ліжка, поклав прохолодну руку Сашкові на лоб, щоб переконатися, чи не підскочила в нього температура. Той сіпнувся, ніби від сильного електричного розряду.

— Що ти мене мацаєш, як маленького! — закричав, відштовхуючи батькову руку. — Остогидло вже все, як ти цього не розумієш! — різко сів на ліжку. В очах горіла навіть дивна йому первісна злість. Тато аж відсахнувся від несподіванки.

— Я ж... — вичавив понуро. — А ти чого кричиш на старшого? Ех ти... Так додому поспішав сім’ю побачити. А тут... Зустрів батька з відрядження, — сказав, усміхаючись кутиком губ і намагаючись перевести все на жарт.

— А навіщо так поспішав? — уїдливо кинув Сашко. — Сидів би у своїх відрядженнях! Приїдеш на кілька днів, і все тобі не так, до всього присікуєшся.

— Я-а-а? — вражено відреагував, розширивши очі, тато. — Ти про що? — пильно вдивився в Сашкове обличчя.

Він не впізнавав свого колись зрозумілого йому і завжди чемного Сашка, з яким ходили до зоопарку, грали у футбол, проблеми якого боліли сильніше, ніж свої. Здається, зовсім нещодавно його, несміливого і до сліз схвильованого, вів за руку до першого класу. А тепер... І що з ним коїться?

— Ну і лежи собі тут! — спалахнув батько. — Я з тобою навіть розмовляти не буду, — різко встав з ліжка, вискочив із кімнати, гримнувши дверима.

— Не дуже й треба! — кинув у спину йому Сашко. — Вали звідси, — додав уже тихіше.

Від усього, що відбулося, Сашкові стало зовсім гидко. Якщо перед тим мізки точив маленький хробачок, нагадуючи про незрозумілу сварку з Ромкою, то тепер їх уже гризли кілька впертих гострозубих бобрів. Несподівано в грудях запекло. Перед очима майнув яскравою хмаркою різнокольоровий туман. Сашко перелякано сахнувся. Йому здалося, що втрачає свідомість. Стріпнув головою, зібрався гукнути на допомогу батька, однак слова заклинило, вони загубилися десь усередині й голосом не стали. Гордість брала своє.

Сашко неквапом устав, прислухаючись до себе. Тіло в’яло підкорялось йому. Жар за ребрами охолов. Голова ще трохи паморочилась, але рухи вже стали впевненішими. Між лопатками, як завше в таких ситуаціях, тривожно прокотилися чималі краплини поту.

«Фу, — подумав. — Ще не вистачало до повного щастя якоїсь болячки». І він уявив себе на лікарняному ліжку, блідого та схудлого, із втягнутими щоками. Ось сидить на стільці і витирає червоні від сліз очі мама. А там, біля бильця, тупцює, не наважуючись підійти ближче, батько. Бігають лікарі. У згині ліктя стирчить голка крапельниці. Але врятувати його не можуть...

І ось його ховають... Чомусь уявив зиму і заметіль. Сніжинки падають на застигле обличчя, а навколо натовпом колишні однокласники та родичі. Підходить до труни Орися. Тепла сльозинка капає на холодну щоку...

Біс забирай! Сашкові стало так себе шкода, що він мало не заридав. Різко захотілося в туалет, але десь там був батько, а зустрічатися з ним бажання не мав жодного. Вдягнув джинси, спортивну кофту з капюшоном, натягнув чисті шкарпетки і тихо шмигнув у коридор. Схопив кросівки і навшпиньки вийшов із квартири, причинивши за собою двері. На сходах узувся і раптом згадав, що залишив у кишені піджака мобільник. Махнув рукою, вирішивши не повертатись по нього, збіг донизу, вискочив на вулицю і зупинився, не знаючи, куди податися далі.

Добре було б до Мельника. З ним про сварку з батьком можна поговорити відверто. Та й порадить Романич краще, ніж хтось інший. Але зась. Сьогодні між ними пробігла чорна кішка... І навіщо було йому так про біологічку Светочку казати. А може, піти і ще раз вибачитись? Пояснити, що нічого поганого про Светочку не думає і в словах не мав нічого проти неї. Розповісти про Орисю. Вирішено! І Сашко попрямував тротуаром у напрямку вулиці, на якій жив Ромка.

— О, привіт, Голова! — перед Сашком несподівано вигулькнув із продуктової крамниці Севка Мовчанов, тримаючи два великі пакети, у яких щось металево подзенькувало. — Ти чого тиняєшся? Не хочеш допомогти? — простягнув чорний поліетиленовий «Босс».

— А що там? — поцікавився Сашко, забираючи в Севки пакет.

— День сьогодні дебільний. Вирішили трохи розслабитися з пацанами, дівчат покликали. Може, й ти з нами? — запропонував.

— Давай! — погодився Сашко. «Чому 6 не відірватись? Та й чого я маю вибачатися перед Ромкою? — подумав. — Нічого поганого я не говорив».

— Енергетиків узяв, потусуємо, музику послухаємо, — пояснював Севка. — У Катюхи Змієвської родаки кудись рвонули на два дні, хата порожня. Зависнемо, — багатозначно натякав Мовчанов.

«До Катюхи — то й до Катюхи», — думав Сашко. Йому несподівано стало байдуже, куди йти і для чого, головне — не повертатись додому, де змушений буде дивитися батькові в очі чи пояснювати мамі свою поведінку.

— Нам сюди, — за кілька хвилин показав