Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

Кеннет Форд, коли був малий! Мама каже, що, як пані Форд уперше привела його до церкви, там біля них сиділа й панна Еллен. То Кеннет побачив її, закричав і верещав з переляку, аж пані Форд мусила його вивести.

— А хто така пані Форд? — зацікавлено мовила Уна.

— Форди не мешкають тут завжди — лише приїздять улітку. А цього року зовсім не приїдуть. Їхній дім — на узбережжі гавані, там колись мешкали мама з татом. Колись я познайомлю вас із Персіс Форд. Вона гарненька, як намальована.

— А я чула про пані Форд, — утрутилася Фейт. — Мені розповів Берті-Шекспір Дрю. Її чоловік був мерцем чотирнадцять років, а тоді раптом ожив.

— Дурниця, — сказала І Ієн. — То було зовсім не так. Берті-Шекспір завжди перебріхує. Я знаю цю історію й розкажу вам якось, але не тепер, бо вона дуже довга, а нам час іти додому. Мама хвилюється, коли ми довго сидимо надворі росяними вечорами.

Що ж до юних Мередітів — за них не хвилювався ніхто. Тітка Марта вже спала, а пастор надто глибоко поринув у роздуми про безсмертя душі, щоб перейматися смертністю тіла. Проте й вони подалися додому, і кожне снувало мрії про веселі прийдешні дні.

— Як на мене, Долина Райдуг іще гарніша за цвинтар, — мовила Уна. — І Блайти мені сподобалися. Приємно, коли можеш когось полюбити, бо ж часто зовсім не виходить. Тато казав у проповіді в неділю, що ми повинні любити всіх. Але як це можливо? Як можна полюбити пані Девіс?

— Тато каже так тільки в церкві, — безтурботно знизала плечима Фейт. — У нього достатньо глузду, щоб не думати цього насправді.

Тим часом юні Блайти йшли до Інглсайду — усі, крім Джема, що покинув решту на кілька хвилин і шаснув у дальній закуток Долини Райдуг. Там росли проліски, а Джем ніколи не забував принести мамі букетик, доки вони відцвітуть.

Розділ 5

Об’явлення Мері Ванс

— Такого дня як нині неодмінно мусить статися щось, — мовила Фейт, готова миттю відгукнутися на поклик кришталево чистого повітря й синіх пагорбів. Обхопивши себе руками за плечі, вона поринула в радісній танець на старім надгробку Єзекії Поллока, нажахавши двох старих панн, що проїздили повз саме тоді, коли Фейт вистрибувала довкола могил на одній нозі, дриґаючи іншою й вимахуючи руками.

— І це, — простогнала одна стара панна, — донька нашого пастора!

— Хіба таке на дивно для вдівця? — простогнала друга й обидві старі панни покивали головами.

Був ранній суботній ранок; Мередіти вийшли в умитий росою світ зі щасливим передчуттям вільного дня. Зазвичай по суботах їм не було чого робити. Навіть Нен і Ді Блайт мали свої невеличкі хатні обов’язки, проте доньки панотця, на свою втіху, могли гуляти де заманеться з рум’яного свіжого ранку до росяного вечора. Принаймні це тішило Фейт, але Уна мучилася затаєним принизливим розумінням, що їх ніколи нічого не вчать. Усі її однокласниці вже вміли куховарити, шити й в’язати шпицями, і тільки вона лишалася малою невігласкою.

Джеррі запропонував оглянути сусідські землі, отож вони рушили крізь ялинник, прихопивши дорогою Карла, що вже зо півгодини стояв навкарачки у вологій траві, розглядаючи своїх улюблених мурах. Поза ялинником розляглася лука пана Тейлора, там і тут усіяна блідо-примарними посивілими кульбабами. У віддаленім її кутку тулилася перехняблена стодола, у якій пан Тейлор вряди-годи складав надлишки сіна, та більш ні до чого вона була не придатна. Туди й подалися діти; а через кілька хвилин, тиняючись її земляною долівкою, Уна зненацька прошепотіла:

— Що це?

Усі дослухалися. З копиці линув тихенький, проте виразний шурхіт. Діти перезирнулися.

— Там хтось є, — видихнула Фейт.

— Я полізу й подивлюся, — рішучо відказав Джеррі.

— Не треба, — прохально мовила Уна, вчепившись братові в руку.

— Ні, я полізу.

— Тоді поліземо всі, — заявила Фейт.

Четвірка видерлася нагору хисткою драбиною: Фейт і Джеррі — відважно, Уна — бліда від страху, а Карл — байдуже, міркуючи хіба, чи не знайдеться на копиці кажан. Йому дуже кортіло побачити кажана в денному світлі.

Уздрівши те, що видавало дивний шурхіт, Мередіти на мить оніміли від щирого подиву. У невеликому кубельці в сіні лежала, згорнувшись калачиком, дівчинка, весь вигляд якої свідчив, що вона допіру прокинулася. Побачивши непроханих гостей, дівчинка підхопилася, непевно й кволо, і в яскравому сонячному сяйві, що лилося крізь павутину на віконці за її спиною, вони розгледіли худе й виснажене засмагле обличчя. Вона мала густе пряме волосся на колір, мов кужіль, і чудернацькі очі, «геть білі», як подумалося пасторським дітям, — очі, що поглядали зухвало, а проте й жалібно. Вони й справді були такі блідаво-блакитні, що здавалися білими, надто в контрасті з тонкою чорною смужкою довкола райдужної оболонки. Дівчинка стояла боса й простоволоса, убрана в старе, подерте й полиняле платтячко, затісне й закоротке, як на її статуру. Зі змарнілого личка важко було вгадати, скільки їй років, але на зріст вона виглядала приблизно дванадцятилітньою.

— Хто ти? — запитав Джеррі.

Дівчинка озирнулася, мовби шукаючи шляхів до втечі. Потім, здригнувшись від розпачу, примирилася з неминучим.

— Я Мері Ванс, — проказала вона.

— Звідки ти? — допитувався Джеррі.

Замість відповіді Мері сіла чи то впала на копицю й розплакалася. Фейт ураз підскочила до неї та обійняла за худі тремкі плечі.

— Не діймай її, — звеліла вона братові й міцніше пригорнула малу приблуду. — Не плач, мила, не плач. Розкажи нам, що сталося. Ми — друзі.

— Я так… так хочу їсти, — схлипнула Мері Ванс. — Як поїла уранці в четвер, то тільки потім води ондо в струмку попила.

Мередіти нажахано перезирнулися. Фейт підвелася.

— Ходімо з нами, поїси, тоді все й розкажеш. Тут недалеко, у пасторськім домі.

— Ой, ні, — скулилася Мері. — Що скажуть ваші татко й мамця? Вони ж мене геть назад виженуть.

— Мами в нас немає, а татові й тітці Марті байдуже. Ходімо, кажу тобі, — Фейт нетерпляче тупнула ногою. Невже ця дивна дівчинка надумала вмерти з голоду ледь не на їхнім порозі?

Хоч-не-хоч Мері скорилася. Вона так охляла, що не могла сама злізти драбиною, проте Мередіти підтримали її й провели крізь луку пана Тейлора просто до власної кухні. Тітка Марта, пораючись коло звичного суботнього обіду, не звернула уваги на гостю. Фейт і Уна кинулися до комори в пошуках сякої-такої їжі. Невдовзі дівчата відшукали шмат холодної «тотожності», хліб, масло, молоко й засохлий пиріг. Мері хапала й ковтала все поспіль, захланно й неперебірливо; пасторські діти стояли довкруж і дивилися. Джеррі відзначив, що Мері