Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

після Першої світової? Хіба з’явилися нові відкриття, нові храми, нові підприємства, нові люди?.. Ненароджені діти, знищені міста… Давид згадав одноногого шевця, який жив коло Збишека, інваліда війни, — його світ був обмежений лише власним подвір’ям; він до всіх горнувся, як до рідних, бо в нього не було сім’ї — не встиг до призову. А щонеділі напивався до безтями й усе щось викрикував і плакав — самотньо було бідолашному. Не любив він неділь. Про нього не писали в підручниках, бо його поламана доля була пилинкою на шляху війни, та його життєвий біль був реальним, і, напевно, не для цього болю він народився, — роздумував хлопчина. Та якщо невдачі нас навчають і дають нам досвід, роблять сильнішими, то чого навчає шевця його ампутована нога? Відповідей не було…

Бабусю Цилю перестало будь-що цікавити; вона більше не начищувала своїх улюблених баняків і срібних сервізів, а сиділа біля дідуся Якова — у того стався серцевий напад; старого не можна було рухати, тому сім’я навіть не намагалася виїхати з міста, та й то було нереально: поїзди були набиті вщент, а дорогою їх бомбили… Мірочка теж сподівалася, що все минеться, як тривалий зубний біль після візиту до стоматолога, і йтиме добре далі, як і до тієї зловісної неділі. Вона не відходила від бабусі, притискалася до неї і все мовчки погладжувала стареньку по руці, а любляча душа Цилі летіла в думках до самого Бога з проханнями повернути час назад або врятувати хоча б онуків… Аарон не підозрював, що в його спокійної та стриманої Естер стільки сили волі: у прагненні якнайкраще підготуватися до неприємних часів жінка з талантом шахіста намагалася передбачити можливі труднощі побуту й хотіла запастися крупами, сіллю та висилала чоловіка на пошуки борошна, дров. Але таку підготовку робили всі в місті, і дістати щось стало неможливо, грошей ніхто не хотів — вони стали папіряччям; у хід пішло золото.

Днів за два прийшла Ядвіга, жінки обнялися й довго мовчки плакали.

— Я буду вам і далі допомагати, Естер. Не за плату, ні… Можете на мене зі Збишеком розраховувати, — твердо пообіцяла Ядвіга.

— Спасибі, Ядвіго, — стримано подякувала розчулена Естер. — Якщо маєте як, допоможіть дістати дров, Давид і Аарон підуть з вами.

Чоловіки принесли додому по лантухові дров — ще одна крихта надії на краще з’явилася в душі Естер. Надія — єдине, що могло зігріти в цей гнітючий час очікування відповіді на запитання, яке кожен ставив сам собі: «Чи виживу? Чи виживуть мої діти?» І навряд чи хтось був готовий почути правдиву відповідь Бога на це запитання. Краще не знати… Краще сподіватись…

Останній сімейний Шаббат був для родини невеселим і дуже скромним; на околицях Львова вже чулася стрілянина. Люди по-різному очікували приходу німецького війська: хто з цікавістю глядача в театрі, хто з острахом і тривогою, а хто з відкритою усмішкою й надією на краще, ніж за Совітів, життя. За той короткий відтинок двадцятого століття Львів відносно спокійно ставився до численних владних перепорядкувань: австро-угорська влада дбала про будівництво доріг, добротних будівель, дотримання законності, а під час Першої світової — про евакуацію не те що міського, а й навіть сільського люду подалі від лінії фронту; польська влада теж була на високому щаблі державності й намагалася продовжувати традиції попередників, проте вже при ній українці відчули сильне утискання своїх мовних і освітніх прав: українських шкіл майже не було, навчання у вишах велося виключно польською мовою. З уст в уста переповідали галичани історію про першого медика-українця, якому вдалося закінчити медичний університет… Навіть з тієї радості у Львові сталася демонстрація, бо то була така дивина, яка не вдавалася до того нікому. Тільки-но який українець вступав із великими муками — бо говорити треба було лише по-польськи, а знати — більше, ніж студент-поляк, — як його намагалися з презирством виштовхнути: не місце холопу й бидлу серед докторів; минав рік, два, від сили три і — прощавай, альма-матер, і ви, численні телята й корови, продані та заплачені за навчання стражденною сім’єю невдахи-спудея… І розповідав той перший щасливчик своїм дітям і онукам повчальну історію свого лікарського навчання, яку варто було би знати всім медикам, як клятву Гіппократа, — ще й з огляду на те, як фест[6] потрібно медику вчитися.

Приходить юнак на екзамен, витягує білет «Хвороби вуха», розповідає добру годину, старий професор-поляк уважно вислуховує, а потім запитує:

— Які сторонні предмети можуть потрапити у вухо?

Студент перелічує:

— Квасолина, горох, цвяшок, сірничок, бджола, оса… — Для студента-поляка вже було б достатньо, та є одне цікаве «але»…

— Добре, а ще що?..

Студенту іспит не зараховано, та є ще право двічі перескласти; він іде в бібліотеку, читає всю медичну літературу, починаючи від Давньої Греції, причому вчить все-все, що не довчив першого разу.

Приходить на екзамен удруге:

— Що може потрапити у вухо?.. — Склерозу, на жаль, професор ще не мав.

Знову іде довжелезний перелік від студента про всі вушні прикрості від античності до сьогодні.

— Добре, а ще що?..

Іспит знову провалено. «Ну все, — думає бідолаха, — от і моя наука добігла кінця», — і ціле літо штудіює все, що тільки може знайти. Приходить у серпні на останнє перескладання.

— Що може потрапити у вухо? — і в’їдливий викладач, попиваючи каву, з незворушністю ситого пітона хвилин сорок слухає хлопця. — Добре, а ще що?..

Сполотнілий юнак більше не мав відповіді… Але, напевно, професор гарно відпочив і був у гуморі, тому сам сказав те, чого бракувало: «Блоха!» — і зарахував екзамен.

І виявляється, що професор у своїй прискіпливості взагалі-то був правий: симптоми попадання мікроскопічної блохи дуже цікаві. Вони нагадують ритмічні удари молотком, бо блоха підскакує і вдаряється об барабанну перетинку, що доводить хворих до психічних розладів, навіть до самогубства…

Українці плекали надію про відновлення своїх прав завдяки власній державності, але всі їхні спроби розбивалися об амбіції й міць сильніших країн. Радянська влада, хоч і недовго побула на теренах Західної України, встигла більше насолити її жителям, ніж австро-угорська й польська разом узяті, тому, знаючи про прихід німецької армії, звичайний люд підсвідомо й наївно сподівався на повернення часів а-ля Польща чи а-ля Австро-Угорщина.

Чужинці з’явилися в центрі Львова 29 червня, близько одинадцятої години. Рослі, зі змученим і байдужим поглядом, солдати впевненим і широким кроком йшли по львівській бруківці. У грубих рисах обличчя виділялося масивне квадратне підборіддя, яке в комплекті з широкими касками уподібнювало їх до непередбачуваних бульдогів. У спекотному повітрі