Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

кістки. Страшно дивитись. Але я вирішила накрити картонкою.

Мама побачила, як закричить:

— Дурна! Дурна! Іди звідтіля!

Я не знала, що робити, але картонку вниз кинула. Трохи промахнулась. Мама підбігла, за руку вхопила. Кричить:

— Пес картонку не зніме, думаєш?! Не чіпай і не дивись!

І назад ми цим шляхом не пішли. Вибач, танкісте.

Поля

15.04.

Ми з мамою ходимо на базар «Берьозку». Продаємо дідусеві вудки. У дідуся було багато вудок. Він був рибалка! На Волзі рибалив. Дядьки купують. Рибу ловитимуть. Ми купуємо рис, макарони.

Інколи стріляють. Нещодавно був такий вибух!!! Підірвали солдатів у машині на зупинці. А інші солдати стали стріляти. І всі бігли. Падали. Товар кинули. Ми забігли до однієї тьоті додому й там у сараї сиділи. Потім пішли додому. Ще довго стріляли. Я й мама лежали на траві, і я все думала, чи прилетить міна. Не прилетіла.

Додому прийшли, а там Альонка, Васька, тьотя Валя й тьотя Дуся. Вони чули вибухи, сиділи в коридорі. За нас молилися, щоб нас не вбило. Спасибі!

23.04.

Великдень!!!!

Я хворію. Мене тьотя Валя почастувала котлетами, і тепер болить живіт. Я лежу.

Тьотя Дуся й тьотя Валя напекли печива. Приходив сусід дядько Валера. Приніс яблуко. А Васька приніс у подарунок цукерку!

26.04.

Вдалося поїсти. Мама ходила до центру міста. Там безкоштовно роздавали хліб із машин. Якісь добрі люди, не військові. Усі ставали по двічі-тричі в чергу. І брали три-чотири булки. Мама взяла нам і старим із нашого під’їзду. Вони ходити не можуть. У них ноги болять.

Ми з Альонкою гралися в ляльки. Ми вирішили, що будемо сестрами і не розлучимося.

15.06.

Я ходжу до школи. Раніше це був дитячий садок, а тепер школа. Вона з червоної цегли.

Мою школу № 55 розбило. Залишився чорний скелет. Багато людей загинуло в підвалі. Бомба впала. Й іншу мою школу, № 32, розбомбили. Там документи згоріли. Але мої папери знайшлися. Учителька їх удома сховала.

Діти в школі ображають. Обзиваються. Один хлопець спитав:

— Ти росіянка?

Я сказала:

— Так.

Він дав мені ляпаса. Я не знаю цього хлопця. Він не з мого класу. Діти обзиваються на мене та інших нечеченців: «дохлий Єльцин», «Ісусик», «гаскі хак» (російська свиня). Що ми зробили поганого?

Ці діти з Росії приїхали — вони тут на війні не були, як ми. Тепер говорять:

— Усе тут наше. Наша земля. Усіх росіян убити!

До класу я сама не ходжу. Мене б’ють. Одяг рвуть, за волосся тягають. Я вчителя чекаю. Тільки з ним заходжу в клас. А до цього за дверима стою. Ховаюсь. Або в туалеті замикаю двері. Мої зошити порвали. Анжи це зробила. Вона взяла й порвала. Аслан і Мілана мене тримали, а Расул мене ногою бив у живіт. Я одна в нашому класі, кого вважають росіянкою.

17.06.

Забула написати: взимку померла бабуся Альонки. Бабуся Римма була сувора. Альонку любила. Її ховали на галявині біля будинку. Бабуся Римма мерзла у війну. Голодувала. Вона паралізована була.

В Альонки ще й тато помер. Раніше. Він допомагав людям гасити пожежу і задихнувся. Хоробрий був. Тепер залишились удвох Альонка та мама її, тьотя Валя. Це наші друзі!

18.06.

Я придумала ось що: у відро налити води, розвести пакетик соку «Юпі». Потім наливати в склянки, класти лід і ходити продавати. Я на Центральному ринку продаю. На мені біла хустка та білий фартух. А сукня зелена, довга. Мама в кафе допомагає, продає пиріжки. За це їй дають пиріжки додому і трохи грошей. Мама працює в чеченців. У них прізвиська «Едик» і «Арлет». Насправді чоловіка і дружину звати інакше. Вони дівчинці-росіянці в себе дали притулок, із сім’ї п’яниць.

А сік я сама продаю. Гроші віддаю мамі. Мало буває. Можна тільки хліба купити і трохи картоплі, але я стараюсь.

Сьогодні я ходила в ряду, де продають батарейки, годинники, касети й шоколад, і зустріла незнайому жінку. Вона купила в мене склянку соку та заплакала. Потім спитала:

— Як тебе звати?

— Поля.

— А мою дочку звали Фатима.

І плаче.

— Скільки тобі років? — питає.

— Десять, — кажу.

— І їй було десять, — сказала жінка. — Вона схожа на тебе як дві краплини води. Її взимку вбило в селі. Снарядом. Одна була в мене дочка!

Потім жінка підбігла до стола та купила велику коробку з шоколадом. Віддала мені й пішла.

21.06.

Я люблю вчительку географії. Вона живе на зупинці «Берьозка», де базар. Худенька чеченка. Ми інколи разом ходимо додому.

Не люблю математику. Люблю літературу. А вчитель один каже весь час у школі:

— Росіян будемо вбивати! Усі росіяни — свині!

Після його уроку мене б’ють діти. Ніхто не дружить зі мною. Кричать, обзиваються.

В одного хлопчика з першого класу кидали камінням. Хлопчик — росіянин. Російських дітей мало.

Ще в нашому районі вбили бабусю й одну родину зарізали. Інших побили. Ой, що діється!

Бережи нас, Боже!

Поля

01.07.

Читаю книжки. Мало стала гратися. Раніше ми будували міста з каменів і квітів. Зараз просто граємося в історію. Історія про те, як щось сталося. Потім про це забули, і воно сталося знову. Мама купила ляльку.

Ми їли пиріжки на ринку. Мама сказала, що ми не будемо виїжджати з Ґрозного.

— Нехай, хто хоче, їде! А ми не поїдемо. Тут наша домівка! — сказала мама.

11.07.

Добре, придумали заняття в школі — не доведеться пропускати рік.

Я в п’ятому класі. Погано, що англійської тепер немає.

Стріляють мало. Війна скінчилась? Тепер буде мир і ми будемо жити?

У класі б’ються. Я не вмію битись і не хочу вміти. Дуже прикро, коли лупцюють за те, що в мене російське ім’я.

Я люблю читати книжки. Інші не люблять. І я стала розповідати історії. Вони слухають. Потім не б’ються.

На ніч я читаю молитву святій Діві Марії, щоб вона захистила мене. І Ангелу-охоронцеві.

15.07.

На першому поверсі тільки дві квартири: наша і тьоті Мар’ям. А інших квартир немає, тому що поряд овочевий магазин. Там тьотя Аміна торгує. Цукор продає.

Тьотя Мар’ям мене любить. Вона інгушка. У неї багато братів і сестер. Коли на Інгушетію напали, вони ледве врятувались. Старенька мама тьоті Мар’ям ішла з іншими людьми через стежку біля прірви. А згори літав вертоліт і кидав бомби. Багатьох людей убило, дітей.

У тьоті Мар’ям двоє синів: